Подружжя зникло безвісти у Карпатах у 1988 році — у 2010-му знайшли тіла, загорнуті в брезент, у болоті…

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 2 хв.Перегляди 3Опубліковано 09.10.2025

У маленькому містечку Карлівка на Волині, де зазвичай нічого цікавого не відбувається, у березні 1988 року сталося щось неймовірне. Зникла пара механік Василь Ковальчук, 40 років, і його дружина Оксана, 29-річна вчителька початкових класів. Ніхто не міг зрозуміти, як вони могли просто зникнути з власного будинку. Вечеря стояла на столі, машина в гаражі, але вони немов пірнули у нікуди.
Сусідка, Марія Гончарук, згадувала, що останніми тижнями чула сварки з їхнього будинку. Але ніхто не міг уявити, що все закінчиться так страшно. Василь повернувся додому близько 18:30, а вже наступного дня вони мали їхати до сестри Оксани, Тетяни, у Луцьк. Але вони ніколи не приїхали. Коли Тетяна не отримала від них жодних звісток, вона зателефонувала у поліцію.
Приїхавши на місце, міліціонери знайшли будинок порожнім, але без ознак боротьби. На підлозі в кухні була пляма, ніби щось відтирали. Василь за три дні до зникнення зняв з рахунку 10 000 гривень (тоді ще карбованців), а Оксана взяла лікарняний через «сімейні проблеми». Все це було дуже підозріло.
Слідчий, Петро Бойко, досвідчений оперативник, почав розслідування. Виявилося, що у подружжя були проблеми: Василь пив, а Оксана іноді приходила на роботу з синцями. Її колеги згадували, що вона тісно спілкувалася з іншим учителем, Богданом Шевченком, який зник через два тижні після них.
Пошуки тривали роками, але марно. Поки у 2010 році у болоті біля села не знайшли загорнуті у брезент кістки. Там були двоє дорослих чоловік і жінка, а трохи далі ще один чоловік. За експертизою, це були Василь, Оксана і Богдан. Усіх трьох убили: Оксану били тупим предметом, Богдана закололи, а Василя теж жорстоко вбили.
З’ясувалося, що за всім цим стояв маніяк, який мстив за подружню зраду. Він стежив за парою, а потім убив усіх трьох. Через 20 років його знайшли вже старого й хворого, але справа нарешті отримала розголос.
Тетяна організувала поминальну службу за сестрою. Правда виплила з болота, і хоча вона запізнилася, але все ж дала родинам спокій. Історія Ковальчуків нагадала всім, що навіть у тихому куточку світу може сховатися жах.

Яке це має значення, хто доглядав бабусю! Квартира за законом повинна належати мені! – сперечається зі мною моя мама Моя власна мама погрожує мені судом. Чому? Бо квартира від бабусі дісталася не їй і навіть не мені, а моїй доньці. Мама вважає це жахливо несправедливим і переконана, що житло мало б перейти саме їй. Але бабуся розпорядилась інакше. Чому? Мабуть, тому, що я з чоловіком останні п’ять років жила з бабусею і доглядала за нею. Мою маму сміливо можна назвати егоїсткою — її інтереси завжди були в житті на першому місці. Мама була тричі заміжня, але має лише двох дітей: мене і молодшу сестру. Із сестрою у нас чудові стосунки, а от із мамою — не дуже. Я навіть тата свого не памʼятаю: він розлучився з мамою, коли мені було лише два роки. Потім, до шестиріччя, ми з мамою жили у бабусі. Чомусь здавалося, що бабуся сувора, мабуть, тому що мама постійно плакала. Та вже дорослою я зрозуміла: бабуся була доброю, просто хотіла допомогти дочці стати на ноги. Одного дня мама вдруге вийшла заміж, і ми знову переїхали. У цьому шлюбі народилася моя сестра. Через сім років мама знову розлучилася — але тепер до бабусі ми не повернулися. Вітчим виїхав працювати і дозволив нам поки що жити в його квартирі. Через три роки мама втретє вийшла заміж і ми переїхали до нового чоловіка. Новий чоловік мами був, м’яко кажучи, не у захваті, що в дружини є діти. Хоч не ображав нас, але й не звертав уваги. Мама теж не особливо нами цікавилась — була зайнята лише чоловіком і ревнувала його, влаштовуючи сцени із биттям посуду. Раз на місяць мама погрожувала зібрати речі й піти, але вітчим завжди її умовляв лишитися. Ми з сестрою вже звикли і не звертали на це уваги. Я взяла на себе турботу про сестру: мами на нас не вистачало. Добре, що були бабусі — вони нам дуже допомагали. Потім я поїхала до гуртожитку, а сестра залишилась жити у бабусі. Тато завжди їй допомагав. Мама ж телефонувала лише у свята. Я прийняла маму такою, якою вона є — не турбувалася і не переживала за нас. А сестрі було важко — вона ображалася на маму та переживала, особливо коли мама навіть не прийшла на випускний сестри. Ми виросли. Сестра вийшла заміж і переїхала до іншого міста, а я з хлопцем, хоч і були разом давно, не поспішали до весілля. Ми разом винаймали житло і часто навідували бабусю. Аж раптом бабуся захворіла і потрапила до лікарні. Я почала її доглядати — готувала, прибирала, розмовляла, контролювала, щоб вчасно приймала ліки. Так я ходила до неї півроку. Часом із хлопцем — він завжди допомагав по господарству. Тоді бабуся й запропонувала переїхати до неї: мовляв, зекономимо на оренді і швидше купимо своє житло. Не вагаючись, ми погодилися. У нас із бабусею були чудові стосунки, та й хлопець їй подобався. А через пів року я завагітніла, ми одружились скромно, навіть мама не привітала. Коли доньці було два місяці, бабуся зламала ногу — і мені, з малям на руках, стало дуже тяжко. Я зателефонувала мамі й попросила допомоги, але вона відмовилася. Сказала, що їй зле, колись зайде. Але не прийшла ніколи. Через пів року у бабусі стався інсульт, і вона стала лежачою. Без чоловіка я не впоралася б. Потім бабусі стало краще — вона почала потроху говорити, ходити, їсти сама. Після інсульту бабуся прожила ще два з половиною роки. Встигла побачити, як правнучка бігає. Померла тихо, вночі. Для нас її смерть стала тяжкою втратою — ми її щиро любили. Мама приїхала лише на похорон. А за місяць приїхала з претензіями — мовляв, має виселити мене й забрати квартиру собі. Була впевнена, що отримує цю квартиру. Але поняття не мала, що бабуся ще після народження моєї доньки переписала квартиру на неї — і мама не отримала нічого. Мамі це, звісно, не сподобалось. Вона зажадала віддати їй квартиру, інакше подасть до суду. – Подивись лише, яка хитра! Обдурила стару, залишила без квартири, а тепер сама там живеш! Цього так не залишу! Не має значення, хто доглядав бабусю! Квартира повинна бути МОЯ! Але мама не отримає жодної квартири. Я впевнено це кажу, бо проконсультувалась у нотаріуса й юриста. Ми залишимось мешкати у квартирі, яку нам залишила бабуся. А якщо вдруге у нас народиться донечка – обовʼязково назвемо її іменем нашої бабусі.