Настя, чи ти з Бога здуріла? У тебе вже чотири квартири, навіщо тобі ще одна? А ми з мамою де житимемо, під мостом? — кричала я сестрі, коли дізналася, що вона хоче забрати нашу родинну квартиру. Ця історія про те, як жадібність сестри ледь не залишила нас із матір’ю без даху над головою та як я намагалася боронити наше право на рідний дім.
Родинна оселя та її історія
Наша родина завжди мешкала у великій трикімнатній квартирі в центрі Києва. Цю оселю ще мої батьки отримали за радянських часів, і вона стала для нас справжнім родинним гніздом. Тут ми із сестрою росли, тут мати сама виховувала нас після смерті батька. Квартира стара, але затишна, з високими стелями та великими вікнами. Ми з мамою досі тут живемо, хоча ремонт уже давно кличе на допомогу.
Моя старша сестра Настя давно переїхала. Вона вдало вийшла заміж, її чоловік — бізнесмен, і за роки вони назбирали чималий статок. У Насті вже є чотири квартири: дві здає в оренду, одну купила для сина, а в четвертій вони живуть із чоловіком. Я ніколи не заздрила її достатку, навпаки — раділа, що в неї все добре. Але недавно вона заявила, що хоче забрати нашу родинну оселю собі.
«Це моя спадщина»
Усе почалося, коли Настя приїхала до нас із мамою в гості. Слово за слово, вона завела розмову про квартиру. «Мамо, тобі вже важко тут жити, сходи високі, ліфт старий. Давай продамо цю оселю, а я вам із Софійкою знайду щось простіше», — сказала вона. Я здивувалася: «Як це продамо? А ми з мамою де житимемо?» Настя відповіла, що це «її спадщина» і вона має право на свою частину. Мовляв, квартира належить нам трьом (мамі, мені й їй), і вона хоче своє.
Я була в шоці. По-перше, мати ще жива, яка спадщина? По-друге, Настя чудово знає, що в нас із мамою немає іншого житла, а її «простіше» звучить як кімната в гуртожитку. Я відповіла: «Настю, у тебе чотири квартири, навіщо тобі ще одна? А ми з матір’ю куди подінемося?» Вона почала говорити, що хоче вкласти гроші в нерухомість, що це «вигідна інвестиція». Але я бачила — справа не лише в грошах. Їй просто захотілося забрати все собі.
Розмова з матір’ю та сварка
Мати, почувши наші суперечки, засмутилася. Вона завжди намагалася бути справедливою до нас обох, але й тут не витримала: «Настю, як тобі не соромно? Ця квартира — наш дім, я тут все життя прожила». Але Настя стояла на своєму: «Я не хочу сварки, але це моє право. Якщо не продамо, я подам до суду на розподіл майна».
Я не могла повірити, що моя сестра дійшла до такого. Ми з нею ніколи не були дуже близькими, але я й подумати не могла, що вона здатна на таке. Я намагалася її вмовити, нагадала, що ми з мамою не можемо собі дозволити інше житло, що у мене зарплата вчительки, а в мами — пенсія. Але Настя лише махнула рукою: «Щось ви придумаєте».
Що робити далі?
Зараз я в розпачі. Суд ізНастя відвернулася від вікна, а за ним — наче в наказання — почав лити дощ, немов сама доля плакала за нашою втраченою сестринською близькістю.
