Подвійне життя мого чоловіка

—Ти знову вдома не ночував, Миколо,—голос мій був тихим, наче льодом обтяжений. Але в середині все палало, немід окропу.
—Ти ж знаєш, Орисю,—відповідав він.—У лікарні катастрофа була. Термінового пацієнта привезли…
—Пацієнта?—я гірко посміхнулась.—Чому ж твоя сорочка дихає жіночими духами, а в телефоні в три ночі заходження в Інстаграм?
Він мовчав. Опустив очі. Потім звично потер перенісся й почав відводити розмову.
—Усе поясню. Тільки не зараз, гаразд?
Я не почала. Хоч розривалася кричати, шпурнути в нього цією сорочкою. Та стрималась.
Ми були одружені дев’ять років. Все як у людей: іпотека, син вчетвертому класі, спільний рахунок у банку й звичка варити вранці каву. Але вже півроку каву готувала собі сама. Він виходив раніше—”до лікарні”,—чи приходив за пізно. Або цілими ночами “чергував”. Серцем я знала: це не лікар у білому халаті. Брехун. З кимось іншим.
На кухні свистів чайник. Я дивилась у вікно, як сусід цілує дружину перед роботою, гладить по кісцям дочку. І мене тремтіло від образу: а мені? Чому я не того варта?
Перші звоночки пропустила. Все було витончено. Спочатку вимкнув геолокацію: “телефон гальмує”. Припинив залишати речі у ванній: “стерильно ж, я ж хірург”. Телефон тримав при собі навіть удома.
—Орисю, ну не фантазуй,—переконував він.—Ти ж знаєш, як тебе люблю. До інших мені ані сили.
Поки він купався, я взяла його телефон. Пароль знав навіть кіт у домі. Але месенджери порожні. Чи видалив переписку, чи спілкувався деінде. Інстаграм? Тільки футбольні сторінки та хірурги. Та я ж не народилася вчора.
“Якщо не впіймаєш правду—зроби так, щоб вона сама тебе знайшла.”
І подумала: хай нею стане… його брат Тарас. Той самий, з яким Микола став “зустрічатись” по вечорах.
—Привіт, Тараню. Маю запитання.
—Орись! Що трапилось?
—Ви з Миколою вчора бачились?
—Еее…—парубок заклався.—Ну… був я.
Зрозуміло. “Був”. Так.
—Тарасе, годі родинних сантиментів. Будь-ласка, скажи чесно—він був з тобою?
—Ні,—видихнув він.—Вибач, більше брехати не буду.
Я заніміла. Зараз усе розкриється.
—Значить, в нього є жінка?
Тарас відвів погляд.
—Не зовсім…
—Тоді що?
Він вагався.
—Орисю, певна, що хочеш знати?
Кров ударила в скроні.
—Говори. Зараз же.
—Він не з жінкою… Він живе подвійним життям. В іншому районі… інша родина. Жінка. І син. Три роки йому.
Я скам’яніла. Ніби у вакуумі опинилась. Тарас щось бурмотів, та слова лунали крізь вату.
Син. У Миколи син.
Отже, три роки він мені зраджував. ТРИ РОКИ! Я возила Андрійка на гуртки, прасувала його сорочки, готувала улюблені вареники та вірила, що це важкий період у роботі. Наївна. Кумедна. Дурень першого сорту.
—Де вона мешкає?—спитала вже без сліз.
—Орисю… не роби нерозважливого.
—Де. Вона. Мешкає?—повторила, дивлячись йому в очі.
Він здався.
—В них квартира в Позняках. Знімає. Т
І раптом зрозуміла: цей легкий поштовх надії був першим кроком до життя, де біль не мав мого домашнього адресу, а правда служила єдиним компасом у виборі шляху вперед.