Різкий поштовх автобуса ледь не збив із ніг жінку у потертому блакитному пальто — вона ледве встигла схопитися за поручень, щоб не впасти на сусідку. В останню мить, почервонівши від сорому, вона підняла очі — і завмерла.
— Валько?.. — прошепотіла вона, всматриваючись у знайомі риси.
Жінка, на яку вона ледве не впала, на мить зустрілася з її поглядом… і одразу відвернулась. Ніби не впізнала.
Але рука її здригнулася, стиснувши ручку старенької сумки, а обличчя зненацька зблідло, немов кров відхлинула. Повіки тремтіли.
Ліда Семенівна (так звали ту, у блакитному пальті) дивилася на неї, не вірячи очам.
Та це ж була та сама Валя! Валентина Костянтинівна, з якою вони ціле десятиліття торгували пліч-о-пліч на ринку у Харкові у лихі дев’яності.
Так, змінилася. Зникли пишні чорні коси, замість них — сиві пасма, зібрані у строгий пучок. Обличчя постаріло, в очах немає колишнього вогню… Але ямочки на щоках і шрамик над бровою — ті самі.
— Валю, ну годі прикидатися! Це ж я, Ліда! — не витримала Ліда, — ми ж з тобою поряд на «Барабашово» сиділи! Пам’ятаєш, як у дев’яносто восьмому…
— Вибачте, ви помиляєтесь, — перебила Валентина несподівано холодно, навіть не глянувши.
— Як це помиляюсь?! Та ми ж з тобою, як рідні… — голосно скрикнула Ліда, не вірячи почутому.
— Я вас не знаю. Залиште мене, — різко обірвала Валентина, і голос їй задрижав.
Навколо затихло. Літня жінка з візком, що сиділа попереду, обернулася, пильно дивлячись на них.
Ліда Семенівна змовкла. Очі її метнулися до чоловіка, що сидів поруч із Валентиною. Той був понурий, із жирним чубом, у потертій шкірянці. І тоді вона помітила під шаром тонального крему — акуратно замазаний синєць на її щоці.
Серце Ліди стиснулося.
— Ох, правда, вибачте, — тихо пробурмотіла вона, — сплутала. Вік, знаєте…
Через кілька зупинок Валентина з супутником вийшли. Ліда бачила, як він, опинившись на вулиці, почав щось різко їй вимовляти, а вона лише стояла, опустивши голову, наче провинилася школярка.
Дома Ліда Семенівна довго сиділа біля вікна, згадуючи.
Як вони з Валею почали торгувати, як разом тягали мішки з Житнього ринку, як рятували одна одну від гопників, як Валя з палицею кинулася на двох, щоб її — Ліду — не пограбували. Тоді вона і отримала шрам над бровою.
Вона відкрила старий альбом.
Фото біля прилавка. Напис на звороті: «Ліда і Валя. 1998. Усе буде добре!»
— Ну як так, Валько? — прошепотіла вона, — адже ми з тобою були, як сестри… Що з тобою зробили?..
Через тиждень вона знову побачила Валентину.
Та сиділа на задньому сидінні автобуса. Поруч — той самий чоловік. Ліда придивилася до нього — і похолола.
Це був Віктор Шуба. Вітьок. Один з тих самих відморозків із ринку. Він і його дружок колись накинулися на неї з ножем. Кричали: «Гаманець діставай!». А та сама Валя з палицею тоді — і врятувала.
А тепер він — поряд із нею. З тією самою Валею. Тихою, згаслою…
— Не зараз… — прошепотіла Ліда собі, — вона знову заперечить. Треба інакше.
Наступного разу вона зайшла в автобус слідом за ними і, поки Віктор платив, сунула Валентині в долоню складений чотирикутно листочок.
Та здригнулася. Глянула на Ліду — і ледве помітно двічі стиснула губи.
Це був їхній старий знак. Сигнал: небезпека поряд.
Ліда мовчки кивнула і пройшла далі.
У серці пульсувала одна думка: це вона. Це моя Валя. І я її врятую, як вона колись мене.
Минув майже рік. Телефон мовчав. Але Ліда знала: вона зателефонує. Рано чи пізно. І не помилилася.
— Лідко, красуню! — почула вона в трубці. — Завтра о третій. Там, де завжди.
Ліда Семенівна прийшла в кафе на півгодини раніше. Від хвилювання не спала цілу ніч. Замовила каву, руки трусилися.
І раптом… увійшла вона. Валя.
Не та — згасла, забита. Ні. Справжня.
Джинси. Біла сорочка. Стрижка. Сміючіся очі. Ямочки.
— ВАЛЮХА! — підскочила Ліда.
— ЛІДКО! — крикнула у відповідь Валентина.
Вони обняВони довго сиділи, тримаючи одна одну за руки, і знали, що тепер ніщо не зможе їх розлучити знову.
