Ганна Іванівна любила у цьому житті дві речі: себе — беззастережно, та свого сина Петрика — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Петрик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише на вітринах, одяг “як у принца” та різні делікатеси.
Петрика водили на всі можливі гуртки: від бальних танців (“Для постави, Петрусю!”) до карате (“Щоб міг дати відсіч!”). Петрик, треба віддати йому належне, демонстрував завидну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися — немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Марусю, за що та одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Ганна Іванівна лише зітхала: “Ну що вдієш, характер!”
Петрик виріс. Витягнувся в такого ледаря з вічно сонними очима та руками, що не знали мозолів. І ось перед Ганною Іванівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від зазіхань. Від дівчат. Особливо — від “негідних”. До її особистого рейтингу “гідності” входили: квартира (бажано окрема, у центрі), машина (іномарка, не старше трьох років) та батьки (обов’язково заможні, з положенням). Петро, звиклий, що мама знає краще, слухняно відганяв одну за одною. “Ну що ти, Петре, у неї ж батько — звичайний інженер!” або “Уявляєш, вона на метро їздить! Зовсім не твій рівень”. Постійної дівчини не було. Усі були “не такі”.
Поки одного разу у Будинку культури, куди Петра занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олесею. Олеся несла стопку книжок, і вони розсипалися. Петро, під впливом рідкісного пориву, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекарем. Жила у скромній “однушці” на околиці, що дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма критеріями Ганни Іванівни — катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Петро, вперше у житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.
Ганна Іванівна зустріла наречену, як генерал — ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:
“Квартира є? Ага, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно”.
Олеся червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо й чесно. Петро їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Ганни Іванівни лютував ураган обурення. “Ця сіра миша?! Для мого принца?! Анізащо!”
Але Петро вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Ганна Іванівна, із стисненим серцем, дала “добро”. Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Олеся переїхала до квартири Ганни Іванівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається “притиранням”, а насправді — планомірне знищення.
“Олесю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те що я варю. Петрусь мій любить наваристий борщ, а це — вода водою”.
“Ой, а пил на комоді! Петрусь алергик, ти знаєш? Треба витирати щодня!” (Олеся витирала вранці та ввечері).
“Петрусю, подивись, як Олеся твою сорочку прасувала! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую”.
Олеся терпіла. Любила Петра. Сподівалася, що він захистить. Але Петро звик, що мама завжди права. І мовчав. Інодиї бурчав: “Ну, Олесю, старайся. Мама ж піклується”.
Ганна Іванівна атакувала витонченіше:
“Знаєш, Петрусю, а Олеся сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що на тобі?”
“Ой, Олесю, ти в цій кофточці… наче мішок. Не йде тобі. Петрусю, скажи їй, щоб не носила”. (Кофточка була новою, купленою на зарплату Олесі).
Олеся плакала в подушку. Петро дратувався: “Годі скиглити! Мама просто хоче як найліпше! Звикай!”
Одного разу, повернувшись з роботи (Олеся підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Ганна Іванівна виливала приготовлений нею суп.
“Ой, Олесю! Прости! Я ненароком… Здалося, що прокисло. Ну нічого, Петрусю, я тобі яєшню зроблю! Краще моєї яєшні нічого немає!”
Олеся подивилася на Петра. Він знизав плечима: “Ну що вдієш, мама ненароком. Не реви”.
Це була остання крапля. Не крик, а тихий стогін вирвався у Олесі: “Петре, я так більше не можу…”
“Ну і що?” — байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.
Через місяць вони подали на розлучення. Олеся пішла тихо, забираючи чемоданчик з речами та розбите серце. Ганна Іванівна раділа: “Ну от, сину, позбулися баластуА через рік Петро і Софія переїхали до нової квартири, залишивши стару матір у будинку для літніх, де вона день у день дивилася у вікно, сподіваючися побачити, як на поріг з сумним чемоданчиком повертається Олеся.
