Поговори з ним, Олесю… Чи з нею? А може, просто з собою
— Олесю, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки ти взяла?
— Та ти ж знаєш! Він же зовсім дитина! — ледь не скрикнула Ірина Василівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Дитина… — Олеся стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Юрчику, Юрчику… Тільки про нього й мова. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Олеся доросла, Олеся самостійна, Олеся не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олеся подрузі Тетяні, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Тетяна. — Але два роки минуло…
— Ось саме! А вона ніби вчепилася в нього, в Юрка, як у рятувальний круг. Тепер у неї одне життя — це він. Мама немов обнулилася.
— А ти?
— А я? — Олеся усміхнулася. — Я поруч, але не в рахунок. З братом у неї якась особлива зв’язка. І хай би, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Юрко, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Олесі було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро «Либідська». З особистим — було… рівно. Після пари невдалих стосунків вирішила поки залишити спроби створити сім’ю та зосередилася на собі.
Юрко був іншим. З дитинства — млявий, розсіяний, не любив напружуватися. Школу ледь дотягнув, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама ніби розкололася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Праця ледь не розвалилася. І на цьому тлі Юрко — єдина радість.
Хлопчик-розрада. Хоч хлопчик давно дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші в дім особливо не приносив, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Мар’яна.
На Новий рік Олеся приїхала до матері. Юрко, із очима в телефоні, переписувався. Смішно посміхався, бурмотів щось недоречне. Олеся зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А от мати була напружена.
— Ти б його бачила! — причитала Ірина Василівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підняти, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітку, вечорами в офісі. Все для Мар’яни! Все для «майбутнього». Перстень їй купити хоче, квіти, ресторани… І навіть копити почав! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, і що поганого в тому, що він хоче стати дорослим? — Олеся дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так же! Вони куди тільки не їзди— Мамо, він живий, він щасливий — це ж головне, — промовила Олеся, але в душі вже відчувала, як знову наближається буря.
