— Поговори з ним, Олено… Чи з нею? А може, просто із собою…
— Олено, будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, з чого ти це взяла?
— Та ти ж знаєш! Він же зовсім дитина! — майже скрикнула Ганна Дмитрівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Дитина… — Олена здержалася й, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Миколко, Миколко… Лише про нього й розмови. А я? Я — просто фон, епізодична роль у чиїйсь драмі. Олена доросла, Олена самостійна, Олена не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олена подрузі Даринці, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Дарина. — Але ж два роки минуло…
— Ось саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, в Миколу, як у останню рятувальну соломинку. Тепер у неї одне життя — це він. Неначе обнулилася.
— А ти?
— А я? — Олена усміхнулася. — Я поруч, але не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І хай би, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з дитиною: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадує…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Микола, і батькові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Олені було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однокімнатну в старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… рівно. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки залишити спроби створити сім’ю та зосередилася на собі.
Микола був іншим. З дитинства — млявий, розсіяний, не любив напружуватися. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хоч неохоче, але хлопець визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мати ніби розломилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, ліки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Микола — єдина втіха.
Хлопчик-заспокоєння. Хоч давно вже не хлопчик.
Він влаштувався на роботу. Гроші до дому не особливо носив, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли у нього з’явилася Марія.
На Різдво Олена приїхала до матері. Микола, не відриваючи очей від телефона, листувався. Посміхався, бурмотів щось невпопад. Олена зрозуміла — кохання. І навіть зраділа.
А ось мати тривожилася.
— Ти б його бачила! — скаржилася Ганна Дмитрівна, коли залишилися вдвох на кухні. — Раніше з ліжка не підіймеш, а тепер працює, як вол. У вихідні на підробітку, увечері в офісі. Усе для Марії! Усе для «майбутнього». Каблучку їй купити хоче, квіти, ресторани… Навіть копить почав! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, і що в цьому поганого? — Олена дивилася на матір із здивуванням. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але ж не так! Вони ж куди тільки не їздять! То Карпати, то байдари… Якийсь екстрим! А якщо щось трапиться? Я ж сама залишуся…
— Мамо, ну не можна ж людину у вакуумі тримати, — Олена похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олена сиділа в кафе, вилка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула й натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Олено! Уїхав до неї, попередив, звісно, але я сподівалася, що не залишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що в нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Олена видихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говоритиА потім вона зрозуміла, що іноді найкраща розмова — це мовчання.
