Щоденниковий запис
Останній день зимових канікул. Друзі вирішили піти на ковзанку. Морози трохи відступили, сонце, хоч і низьке, сліпило очі, надихаючи вірою в швидку весну. День почав рости.
Артем із Максимом були не єдині, хто захотів розгнати святочні калорії. Людей на майданчику було чимало. Яскравий морозний повітря, музика з колонок — настрій піднімався сам собою.
Вийшовши на лід, хлопці розігналися, обганяючи інших. Заточені ковзани легко ковзали по шорсткуватій поверхні. Цього року вони вперше дісталися сюди — то сніг заважав, то відлига розтопила лід. Лише після Різдва вдалося покататися.
Пробігши кілька кіл для розминки, вони почали жартувати. Максим помітив дівчину у білій куртці та такої ж шапці з помпоном. Вона нерішуче стояла біля бортика, міцно вчепившись у нього. Видно було — новачок, мабуть, уперше на ковзанах.
Ноги не слухалися, роз’їжджалися, щиколотки підгиналися. Якби не бортик, давно б лежала. Максиму стало і смішно, і шкода її одночасно.
Він знайшов поглядом Артема — той оживлено спілкувався з якимись дівчатами. Максим підкотився до краю.
— Хочеш, навчу кататися? Це не так складно, як здається.
Дівчина не встигла відповісти — права нога різко посовзла, і вона ледь не завалилася назад. Максим встиг підхопити її.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Її голос зда— Хочеш, навчу кататися? — пропустив у вуха її слова, немов пісню, від якої стиснулося серце, а по шкірі пробігли мурашки.
