Соня стояла біля вікна своєї квартири у Львові, спостерігаючи, як Тарас встановлює дитяче крісло в авто. Їхній син, чотирирічний Ярик, радісно гомонів, з нетерпінням чекаючи на поїздку до бабусі та дідуся. Що вихідних вони відвозили хлопчика до батьків Соні, щоб ті провели час із онуком. Але кожного разу, повертаючись додому, у дівчини в грудях кипіло обурення. Її мати, Надія Олексіївна, щиро вірила, що, доглядаючи за Яриком, робить їй і зятю велику послугу. Ця думка доводила Соню до шалу, і вона ледве стримувалася, щоб не вибухнути.
Все почалося два роки тому, коли Ярик підріс достатньо для того, щоб залишатися на вихідні у бабусі та дідуся. Соня й Тарас вирішили, що це чудовий спосіб дати їм змогу побути з онуком. Надія Олексіївна та її чоловік, Борис Григорович, обожнювали хлопчика. Вони годували його варениками, водили до парку, розповідали казки. Соня тішилася, дивлячись, як син сяє від їхньої уваги. Вона пам’ятала, як сама в дитинстві любила бувати у бабусі, і хотіла, щоб у Ярика залишилися такі ж теплі спогади. Та вона й уявити не могла, що її добрі наміри обернуться таким непорозумінням.
Щоразу, коли вони забирали Ярика, Надія Олексіївна зустрічала їх з виглядом стражниці, яка пожертвувала усім заради їхнього блага. «Ну от, я вам допомогла, тепер можете відпочивати», — казала вона, витираючи неіснуючий піт з чола. Або: «З ним нелегко, але я ж стараюся, щоб ви могли свої справи робити». Соня стискала кулаки, відчуваючи, як кров приливає до скронь. Їй кортіло крикнути: «Ми не просили тебе ним опікуватися! Ми привезли Ярика, щоб ВИ були щасливі!» Але замість цього вона натягувала посмішку й бурмотала: «Дякую, мамо». Тарас, зазвичай врівноважений, теж починав втрачати терпіння. Він шепотів Соні в авто: «Вона справді думає, що ми скидаємо на неї дитину, щоб розважатися? Це ж для них, а не для нас!»
Справа була не в тому, що Соня й Тарас не цінували час із сином. Навпаки, вони обожнювали будувати з ним фортеці з кубиків, гуляти набережною Дніпра. Але вони бачили, як Надія Олексіївна сумує за онуком, як у неї блищать очі, коли Ярик біжить до неї з криком: «Бабуся!» Вони хотіли подарувати їй цю радість, а заодно дати синові відчути любов великої родини. Але щораз слова матері різали слух гостріше. «Я втомилася, але нічого, заради вас вистояла», — говорила вона, ніби вони підкинули їй дитину, щоб махнути на відпочинок. Соня відчувала провину, хоча й не розуміла — за що.
Все вибухнуло минулих вихідних. Вони, як завжди, привезли Ярика в суботу вранці. Надія Оксенівна, зустрічаючи їх, зітхнула: «Ох, знову мені цілий день за ним доглядати. Але я ж розумію, вам треба свої справи вирішувати». Соня не витримала. Її голос тремтів, коли вона відповіла: «Мамо, ми привозимо Ярика не тому, що нам лінь з ним сидіти! Ми хочемо, щоб ви з татом проводили з ним час, щоб він вас знав і любив! Це не послуга для нас, це для вас!» У кімнаті повисла тиша. Надя Олексіївна розгублено моргала, а Борис Григорович, сидячи у кріслі, покашляв і втопився в газеті. Тарас стиснув руку Соні, ніби промовляючи: «Молодець, нарешті сказала».
Того вечора, забираючи Ярика, вони помітили, що Надія Олексіївна була тихішою, ніж зазвичай. Вона не нарікала, не зітхала, а просто пригорнула онука й тихо промовила: «Приїжджайте ще». Соня відчула полегшення, але й легкий докір сумління. Може, вона була занадто різкою? Та Тарас, сідаючи за кермо, усміхнувся: «Нехай звикає, що ми не скидаємо на неї дитину, а ділимося щастям». Ярик, сидячи ззаду, наспівував пісеньку, і Соня подумала, що заради його посмішки вона готова ще не раз пояснювати матері правду.
Тепер вони й надалі відвозять Ярика до бабусі з дідусем, але вже з обережністю. Соня сподівається, що її мати нарешті зрозуміла: вони не шукають няньку, а хочуть, щоб їхній син ріс серед люблячих людей. Але щоразу, коли з вуст Надії Олексіївни вилітає натяк на «послугу», у дівчини всередині знову закипає протест. Вона знає: їхня родина — це не угода, а любов. І якщо мати цього не зрозуміє, Соня готова знову поставити її на місце. За Ярика. За правду.
