Двері скрипнули майже одразу, ледь він натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесят, з ясним, кмітливим поглядом.
— Добридень, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам доброго дня, молодий чоловіче, — відповіла вона. — А чого ж ви без попередження? Навіть не запитала, «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я, сину, у житті всього набоялась, — усміхнулась стара. — Тепер я сама маю страховища розповідати. Заходь, ти з соцзахисту чи звідки?
— Я, бабусю, від фірми, що робить диво-фільтри. Підключиш — і вода з крану стане, як з джерела. Чиста, без хімії. Як колись, коли пили прямо з річки.
— Ото диво, сам водяник до мене завітав, — здивувалась баба. — Справа добра. Заходь.
Хлопець демонстративно витер чоботи об килимок.
— Можна я не роззуваюсь? — спитав він, дивлячись на дверний килим.
— Та годі, що вже. Донька потім підлогу помиє, молода ще, не те що я — стара відьма.
— Та що ви, ви ж повні сили, гарні, щоки рум’яні — прямо на весілля, — пробурмотів він із уданою посмішкою. — А де у вас кухня? Покажу товар…
— Лицеміре, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я вже давно не дивлюся, то й повірю на слово. Ходімо, покажу.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, оглянувшись, раптом спитав:
— А чому ви не відбиваєтесь? Ви вампір чи що?
— Ні, ні, — засміялась стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я маленька. Не дотягнусь, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував каламутну воду до та прозору після. Бабуся уважно слухала, ківнула.
— Куплю, — раптом сказала. — Але спершу чаю зі мною випий. Сама не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене добрий, з лікарськими травами.
Швидко поставила воду кип’ятити, заварила ароматний чай. Кімната наповнилася запахом м’яти та липи.
— Родина є? — спитала вона ненароком. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай як?
— Чудовий, бабусю. Де такий берете?
— Я не беру. Мені його русалки на день народження приносять.
Він засміявся, подумавши, що стара жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, сину, нащо ти по квартирах ходиш? Заради чистої води? Не вірю.
Він раптом заговорив, немов не за власною волею:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві в магазині купую, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше додаю у воду, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— От і все, — спокійно ківнула бабуся. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони і зробили цей напій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось відповісти, але вже не міг — тіло почало розсипатися в легку пару, що повільно опустилася у мідний таз, підставлений старою.
— Захотів бути водяним — тепер станеш. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім подивимось.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— «Чому не відбиваюсь, бабусю?». Бо мені вже триста років. А дзеркала донька повісила вище, щоб люди не лякались.
Вона засміялась, немуд собі.
— Перший був лічильники міняти — тепер блискавки направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Бабка пройшла повз дзеркало, у якому нічого не відбилося. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої квартири.
*Навчився сьогодні: жадібність кривдить не лише інших — вона руйнує тебе самого.*
