На запізно
Дмитро сидів на лавці біля зупинки, спостерігаючи, як машини повільно повзуть мокрою дорогою. Холодний березневий вітер забирався під тонку куртку, але він не відчував холоду. Він чекав. Чого? Сам не знав. Може, знаку згори, може, відповіді на питання, яке розривало його зсередини: «Що далі?»
Життя Дмитра застигло, як заїжджена платівка. Робота в офісі викликала огиду, вдома його зустрічав лише дзвін порожньої квартири, а мрії, колись яскраві, як святкові вогні, згасли, наче чужі. Кожен день був копією попереднього, і з кожним ранком прокидатися ставало важче.
Він дістав телефон, бездумно прогортав стрічку новин. У месенджері моргало повідомлення від мами: «Як справи, сину? Давно не дзвонив». Дмитро не відповів. Що казати? Що все летить у прірву? Що він сам не розуміє, навіщо витрачає життя на цю сіру нудьгу?
Під’їхав автобус, але Дмитро навіть не ворухнувся. Навіщо їхати, якщо всередині — пустота, як у покинутому будинку?
— Агов, брате, не підкажеш час? — пролунав хрипкий голос.
Дмитро підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з важким рюкзаком за плечима. Обличчя стомлене, але в очах — іскри життя.
— За десять дванадцять, — буркнув Дмитро, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Богдан, — простягнув руку хлопець.
Дмитро неохоче стиснув її, не назвавшись.
— Чого ти тут такий самотній сидиш? — запитав Богдан, присідаючи поруч.
— Думки думаю.
— Про що?
Дмитро гірко посміхнувся:
— Про те, як вибратися з цього проклятого кола.
Богдан поставив рюкзак на землю і подивився на нього з цікавістю.
— Знайомо. Я і сам недавно був у такій самій ямі. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — створи його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав рюкзак і поїхав. Сьогодні тут, завтра — деінде. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Богдан кивнув, і в його очах блиснула щирість:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перетерпіти.
Дмитро мовчав. Всередині щось болісно стиснулося, наче серце згадало, як битися.
Вони говорили довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Богдан розповідав, як наважився піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, сповнене жалів, виявилася страшнішою.
— Не хочу померти з питанням «а якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Дмитро дивився на нього, і в грудях, уперше за роки, заворушилася надія — крихка, але жива.
— Може бути… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Дмитро побрів додому, але думки вже бурхлили, як вода після паводку. Він зрозумів: якщо зараз не змінить життя, то застрягне в цій порожнечі назавжди.
Удома він повалився за стіл, відкрив ноутбук і знайшов сайт із квитками на потяг. Куди завгодно. Лише б вирватися. Його палець завис над кнопкою «Купити». Серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей.
— Давай, — хрипко прошепотів він собі.
І натиснув.
Наступного дня Дмитро сидів у вагоні, дивлячись у вікно на миготливі вогні. Він обрав невелике містечко біля моря — не надто далеко, але достатньо незнайоме, щоб вдихнути нове повітря. У кишені лежала невелика сума, заощаджена за рік. Він знав: без роботи довго не протримається.
Першого ж дня він зняв ліжко в хостелі. Блукав вузькими вуличками, заходив у кав’ярні й крамниці, питав, чи не потрібен робітник. До вечора, втомлений, але не зламаний, він натрапив на оголошення: «Потрібен помічник у мастЙого очі зупинилися на рядку: “Досвід не обов’язковий – навчимо”, і він зрозумів, що це його шанс почати все з чистого аркуша.
