Бо ще не стало зовсім пізно
Тарас сидів на лавці біля зупинки, спостерігаючи, як автомобілі повільно повзуть по мокрому асфальту. Березневий вітер забирався під легку куртку, але він не відчував холоду. Він чекав. Чого? Сам не знав. Можливо, знаку згори, а може, відповіді на запитання, яке гризло його зсередини: «Що далі?»
Життя Тараса нагадувало заїхану платівку. Робота в офісі викликала огиду, вдома зустрічала лише тиша порожньої хати, а мрії, колі яскраві, як салют, згасли, ніби їх ніколи й не було. Кожен день був копією попереднього, і зранку прокидатися ставало все важче.
Він дістав телефон, бездумно прогортав стрічку новин. У месенджері мигало мамине повідомлення: «Як справи, сину? Давно не дзвонив». Тарас не відповів. Що сказати? Що все летить у прірву? Що він і сам не розуміє, нащо витрачає життя на цю сіру нуду?
Під’їхав автобус, але Тарас навіть не ворухнувся. Навіщо їхати, коли всередині — пустота, як у покинутому будинку?
— Ей, друже, не підкажеш котра година? — почувся охриплий голос.
Тарас підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з великим рюкзаком за плечима. Обличчя втомлене, але в очах — живе вогнище.
— Без десяти одинадцять, — буркнув Тарас, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Святослав, — хлопець простягнув руку.
Тарас неохоче стиснув її, не назвавшись.
— Чого ти тут сам сидиш? — запитав Святослав, присідаючи поруч.
— Думки гадаю.
— Про що?
Тарас гірко посміхнувся:
— Про те, як вибратися з цього проклятого болота.
Святослав поставив рюкзак на землю й подивився на нього з цікавістю.
— Знайомо. Я сам недавно був у такій самій пастці. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — придумай його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав манатки та поїхав. Сьогодні тут, завтра — деінде. Живу, як сам хочу.
— І що, допомогло?
Святослав кивнув, і в його очах блиснула щирість:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перечекати.
Тарас мовчав. У грудях щось болісно стиснулося, ніби серце нарешті згадало, як битися.
Вони розмовляли довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Святослав розповідав, як наважився піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, сповнене жалі, виявилася ще страшнішою.
— Не хочу померти з питанням «а що, якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Тарас дивився на нього, і в душі, вперше за роки, загорівся вогник надії — крихкий, але живий.
— Може… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Тарас поплентався додому, але в голові вже клекотіло, як у казані. Він зрозумів: якщо зараз не змінить життя, то назавжди застрягне в цій порожнечі.
Удома він плюхнувся за стіл, відкрив ноутбук і зайшов на сайт з квитками на поїзд. Куди завгодно. Лише б вирватися. Палець завис над кнопкою «Купити». Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.
— Давай, — хрипко промовив він до себе.
І натиснув.
Наступного дня Тарас сидів у вагоні, споглядаючи у вікно на миготливі вогні. Він вибрав невелике приморське містечко — не надто далеко, але досить чужорідне, щоб знову відчути себе живим. У кишені лежала невелика сума, зібрана за рік. Він знав: без роботи довго не протримається.
Першого ж дня він зняв місце у гуртожитку. Блукав вузькими вуличками, заходив у кав’ярні, розпитував, чи не потрібен робітник. До вечора, стомлений, але не зламлений, він натрапив на оголошення: «Потрібен помічник у майстерню з ремонту човнів. Досвід не обов’язковий».
— Шукаєте людину? — запитав він у бородатого господаря майстерні.
— Шукаю, — той окинув його поглядом. — Умієш щось робити?
— Не пробував, але навчуся швидко.
Наступного дня Тарас вийшов на роботу. Спочатку було важко: руки не слухалися, інструменти здавалися чужими. Але з кожним днем він відчував, як оживає. Вперше за багато років він прокидався з думкою, що попереду — не просто черговий день, а щось справжнє.
Його життя не змінилося за мить. Але він зробив головне — ступив у прірву невідомості. І цього вистачило, аби світ почав повертатися до нього обличчям.
