Поки ще не приїхав автобус
Кінець жовтня у Львові це особливий стан душі. В повітрі відчувається свіжість, пахне мокрим листям і наче чується шепіт першого морозу. Саме таким вечором Соломія, закутана в величезний вовняний шарф у синьо-жовту клітинку, переминалась із ноги на ногу на зупинці й з надією дивилася на нескінченний потік авто. В руці тихо мовчав і не ловив лайфсел телефон жодних дзвінків, жодного інтернету. В голові крутився навязливий мотив з учорашнього серіалу. Вона запізнилася на автобус. Як завжди.
Поряд стояв ще хтось хлопець. Вона помітила його краєм зору: руки по кишенях чорного пальта, постава пряма, погляд уважний, навіть трохи відсторонений. Дивився не на дорогу, а на гніздо сорок високо на голій гілці клену навпроти. Соломія вловила цю деталь і теж подивилась туди: галасливі птахи носили у дзьобах останні гілочки, утепляючи дім перед зимою.
Певно, й у них теж затори, раптом промовив він спокійно, не дивлячись на неї. Одна сорока завжди прибігає запізно.
Соломія несподівано засміялася, від щирості навіть здивувалась собі.
І вічно губить дзьоба в тунелі, підхопила вона.
Він повернув голову й усміхнувся. Усмішка була мяка, тепла.
Андрій, представився.
Соломія.
Автобус усе не їхав. Вони мовчки стояли поряд, більше не чужі тиша стала спільною, навіть затишною. Аж раптом підїхав потрібний маршрут, і вона з легким смутком потягнулася до дверей.
Завтра, певно, вже буде мороз, кинув їй він на прощання.
Ага, треба термос з чаєм брати, підморгнула вона, вже заходячи у салон.
І таки наступного дня о тій же порі вони знову здибались на зупинці. Без жодної домовленості. Соломія тримала у руках термос із чаю з мятою. Андрій простягнув їй маленький паперовий пакуночок із двома еклерами з місцевої пекарні.
Раптом культурний голод підкрадеться, пояснив жартома.
Так почалося їхнє «чекання». Вони не домовлялись про зустрічі, а просто зявлялись у той самий час десь о 18:30, якщо затримувались на роботі. Іноді автобус приїздив швидко, й слова ледь встигали злетіти з вуст. А іноді маршрутки не було до пів години, і тоді говорили ні про що й про все: жартували про дурних босів, ділились снами, сперечались, чому піца з ананасами це гірше за борщ з полуницею (одностайно погодились), і намагались підібрати ідеальну музику для осіннього вечора (тут уже трактували по-різному).
Одного разу Андрій не прийшов. І наступного дня його не було. Соломія ловила себе на думці, що дивиться не на дорогу, а на те спустіле сорочине гніздо. Чогось стало боляче порожньо.
Минув тиждень. Було вже початок листопада, коли вона побачила його на звичному місці. Вигляд мав змарнілий, під очима темні кола.
Батько потрапив у лікарню, коротко сказав. Тепер усе гаразд, дякувати Богу.
Вони мовчали, стоячи поруч. Потім вона тихо взяла його за руку. Він здригнувся, але не прибрав її. Його долоня була крижана, тож вона міцно стисла її своєю.
Ходімо, майже пошепки сказала Соломія. Сьогодні пропускаємо автобус. Підемо грітися гарячим шоколадом. І еклерами на двох.
З цього дня все й змінилося.
Тепер маршрут у них став новий. Вони вже не просто чекали. Йшли разом у затишну кавярню за рогом, де пахло ваніллю й корицею.
Спершу пили шоколад і перемовлялись дурницями. Але поступово розмови ставали глибшими. Замість поспіху зявилося вдумливе знайомство.
Зясувалося, що за Андрієвою спокоєм криється цілий Всесвіт. Він виявився не просто інженером-будівельником, який проектує мости. Він розповідав про них, наче це не залізо й бетон, а живі характери.
Оцей, через Збруч, показував він на вікні, де сипався конденсат, примхливий, старий. Ледве терпить вантажівки, аж гудить, коли вони їдуть. А новий, ближче до центру, він ще дитина. Вчиться тримати вагу.
Соломія слухала широко розплющеними очима. Вона відчувала у цім поезію, де інші бачили лише цифри. Питала: «А на якому ми стояли тоді?» «Романтик, відповідав він після паузи. Для прогулянок та балаканини неспішної».
Сама ж вона була не лише блогеркою, «дівчиною, що пише тексти в інтернет». Соломія відкривала невидимі звязки. Гуляючи з Андрієм вуличками, раптом казала:
Чуєш? Так пахне щавлевий суп із вікна третього підїзду. То бабця Ганна варить, по вівторках завжди. І ще згори доноситься «До Елізи» на розстроєному піаніно сусідка вчиться, але весь час збивається.
Андрій, звиклий мислити кресленнями, навчився прислухатися до міста і побачив його інакше: примічає, якого кольору штори в кожній квартирі, які мелодії дріботять з відчинених вікон. Почав ділитися дрібними відкриттями.
Згодом зайшли один до одного в гості. Коля соромязливо розглядав бардак Соломіїного робочого столу гори книжок, різнокольорові стікери, чашка з холодним чаєм і засохлою мятою. Там уперше скуштував домашнього імбирного печива й зрозумів: дім це не абстракція, а цілком відчутний смак.
У його мінімалістичній львівській квартирі з великою кількістю світла Соломія знайшла старий альбом. На одному знімку батько Андрія ремонтує великі настінні годинники, а маленький Андрій, на диво серйозний, уважно дивиться.
Він навчив мене головного, тихо мовив Коля. Що будь-яка, навіть найскладніша система складається з простих деталей. Якщо щось ламається, не треба панікувати спершу шукай, яка деталь вийшла з ладу, і лагодь її.
Це про годинники? запитала Соломія.
І про життя теж, посміхнувся.
Вони не намагалися бути кращими, не грали ролей. Навпаки поступово зривали захисні шари, як з капусти, знаходячи одне в одному й вразливість, і справжність. Соломія зізналась, що окрім блогу пише вірші, які соромиться комусь показувати. Андрій, почервонівши, згадав, що в університеті відвідував літературний гурток, але «подорослішав і закинув ту справу».
Коли вже посеред зими Соломія захворіла температура, нежить, тілом ломить Андрій після роботи зявився у неї на порозі з торбинкою: лимони, мед, травяний чай від кашлю і нова збірка віршів улюбленої поетеси, яку вона колись згадувала.
Я не знав, що краще, розгублено сказав він на порозі. Тому взяв усе, що може допомогти полагодити систему.
Вона в пледі, з червоним носом, розсміялася, а потім розплакалася від вдячності, від того, що хтось бачить її далеко не завжди веселу сторону і не боїться цього.
І крок за кроком вони перестали бути просто «тим хлопцем із зупинки» і «тією дівчиною з шаликом». Стали Андрієм, котрий знає, що Соломія пє чай лише із синьої чашки, і Соломією, котра розуміє: якщо Андрій мовчить, дивлячись у вікно, то це не образа він просто впорядковує думки.
Вони стали оселею одне для одного. Місцем у великому, часом ворожому місті, куди можна повертатись, не боячись спізнитись навіть на найважливіший автобус.
Минув рік. Їхньому знайомству на зупинці сповнилось один рік і два місяці. І якраз у тій самій улюбленій кавярні, за вечерею, Андрій обережно почав розмову.
Соломійко, сказав, дивлячись у руки, у мене є пропозиція, тільки прошу, не відповідай одразу.
Вона насторожено відклала ложку.
Справа в тому, що моя прабабуся живе у селі на Франківщині. Вона щороку чекає мене на Різдво. Там справжня піч, снігу повно, тиша ріже вуха, і вона дуже просила, щоб я привіз «ту саму дівчину, що я про неї по телефону розповідаю». І підняв на неї очі, повні сумнівів. Це, звісно, не готель. Інтернет ловить лише біля хати. Морози, та ще й гуси гонорові Якщо захочеш, можеш відмовитись.
Соломія зустріла його погляд, і в її очах повільно спалахували вогники, немов на різдвяній гірлянді.
Гуси, кажеш? невимушено перепитала.
Голосні, страшенно.
А снігу по коліна? Справжній?
Навіть по пояс! Скрипить так, що аж мелодія в грудях.
А піч є автентична?
Головний талісман хати, кивнув він з надією.
Тоді пакую валізу, відказала Соломія, розцвітаючи щирою усмішкою. Ти мені список речей напиши й окремо правила співіснування з тамтешньою живністю.
В селі виявилось навіть краще, ніж Андрій обіцяв. Морозне повітря було на смак, як солодка пампушка. Бабця Катерина Яківна, маленька й прудка, як синиця, відразу прийняла Соломію за свою: нагодувала млинцями з медом, одягнула в власну дублянку й відправила з Андрієм до лісу по ялинку.
Святкова вечеря ломилася від простих, по-домашньому смачних страв. Під час бою курантів вони підняли келихи з ігристим, а бабця урочисто випила «за молодих», лукаво підморгнувши, і вийшла «відпочити».
У хаті запала особлива тиша. Лише потріскування дров у печі та мяке світло гірлянди на ялинці порушували її. Якось навіть здалося, що увесь світ залишився десь далеко за заметами, а тут лише їхній маленький Всесвіт.
Андрій встав, підкинув поліно в піч, а потім обернувся до Соломії, яка обіймала руками тонкий келих.
Знаєш, хриплувато почав, коли ми сьогодні йшли по ялинку, і ти смішно пробиралася по заметах у бабусиній дублянці, я раптом зрозумів одне.
Що саме? посміхнулась вона.
Що оце твій сміх, червоний носик, кумедні чобітки, ця дублянка втричі більша за тебе стало для мене символом справжнього щастя. Щасливішого за будь-яку місто, будь-який міст і проєкт.
Він опустився на одне коліно, витягнув маленьку коробочку з бордовим оксамитом. Взяв її руку тепер уже зовсім теплу, й тремтячими пальцями вдягнув каблучку.
Соломіє, дівчино із зупинки, яка відкрила мені світ. Чи станеш ти моєю дружиною? Щоб у нашому домі завжди було місце для твого творчого безладу, моїх креслень, бабусиних млинців і для усього прекрасного, що ще попереду?
Соломія дивилась на нього крізь сльози радості й усміхалась найсвітлішою посмішкою. В Андрійових очах вона бачила не лише закоханість, а міцність і вірність. Ту саму, на якій тримаються справжні мости.
Так, шепотіла, і це було і обіцянкою, і полегшенням. Так, Андрію. Звісно, що так.
Він одягнув їй каблучку, яка ідеально підійшла ніби була створена саме для неї. І, коли пригорнув до себе, у вечірньому небі за вікном раптом спалахнув перший новорічний салют. Далекі, яскраві спалахи відбились у змерзлому склі і в їхніх очах, які тепер дивилися разом у майбутнє.
В хаті стало світліше. Яскраво від щастя, вже не такого хиткого, як під миготливими ліхтарями на вулиці. Воно стало міцним, як обручка, як просте слово “так”.
Їхній шлях, який почався із львівської осені на зупинці, привів їх у зимову казку, до тепла рідної печі. І що б не принесло завтра, які б мости не довелось ще прокладати чи перебудовувати вони будуть іти поруч.
Бо найголовніше зєднання вже відбулося. Воно жило в такт двом серцям, які знайшли одне одного саме тоді, коли це було потрібно найбільше. Просто завдяки тому, що обоє якось разом запізнились на автобус.
