Останнім часом наш будинок нагадує поле бою — але це не через сварки з чоловіком, а через зятя. Цей «витвір мистецтва», якого моя донька обрала собі за чоловіка, виявився ледарем з великої літери. Роботу він шукає лише на словах — іноді десь щось підпрацює, а решту часу сидить, як князь на печі. Донька тягне всю родину на собі, ростить двійнят, і все це — у декреті. А він? Він просто є.
Допомогти я пропонувала. Але з умовою. Так, жорсткою і чіткою: жодної гривні, поки не розлучиться з цим нахлібником. Бо годувати його разом із нею — не входить у мої плани.
З самого початку Рома мені не подобався. Надіялась, що донька опам’ятається, але на жаль — весілля відбулось. Молодість, кохання, ілюзії — затуманили їй розум. І тепер ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили квартиранти, і це був єдиний додатковий прибуток до пенсії. Але у «молодих» не було грошей на оренду — ми пішли назустріч. Лише попросили: зробіть косметичний ремонт, оновіть, щоб дітям було затишно.
Роман і тут показав себе:
— Я цим займатись не буду. Я ж не майстер, я — гуманітарій. Хай фахівці роблять.
А на які гроші, якщо не секрет? Він не заробив навіть на шуруповерт. Все, що він вміє — філософствувати та скиглити про невдачі. Увечері не може працювати — «втомлюється». У вихідні — «має відпочивати». Звик, що все йому винні.
Коли я прямо сказала, що він нічого не робить, образився. «Ви до мене несправедливі». А донька? Замість підтримки, почне:
— Мам, через вас ми знову посварились! Чого ви втручаєтесь?
Я вирішила відійти у бік. Але попередила: якщо вляпалась — викручуйся сама. Не бігай із протягнутою рукою. Але коли дізналась, що вагітна двійнею, все всередині перевернулося. Думала, Роман опам’ятається — та де там. Все легло на нас. Ми і ремонт дотягували, і ліжка збирали, і навіть по лікарях їздили. А він — як сидів із ноутбуком, так і сидить.
Оля хоч і старалась, але по-своєму — вже сама почала розуміти, що наробила. Разом ми, хоч і з кіптям, але підготували квартиру. Власними силами. Він, звісно, потім щось купив на розпродажі — але це ж не виправдання. Коли в тебе сім’я, треба бути чоловіком. А він — просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізнались, як вони виживають — взяли кредитку. Нам ані слова. Ховали. А потім — звонок:
— Мам, ми не витягаємо… Допоможи…
Я закипіла.
— Олю! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралась це все тягнути?
— У нас просто тимчасові труднощі…
— Які?! У тебе є житло, є батьки, які все тягнуть. А він навіть роботу знайти не може — то зарплата мала, то їхати далеко, то графік не підходить!
— Мам, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче за копійки!
— А ми за ці копійки живемо! Ти, діти, він — за наш рахунок!
Мені набридло. Я більше не хочу бути дойною коровою. Сказала:
— Поки не розлучишся — забудь дорогу до нас. Живи з ним — живи. Але сама.
Вона розридалась.
— Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?
А я відповіла те, що давно тримала в собі:
— Краще без батька, ніж з таким. Без прикладу чоловіка, що живе за рахунок інших.
Я мати. Але я більше не хочу бути жертвою. Хочу, щоб моя донька ростила дітей із чоловіком, а не з тягарем. Хочу, щоб вона поважала себе. А не просила допомоги, поки він п’є чай з печивом. Я дала все, що могла. А тепер — годі.
