2 липня, Київ
Сьогодні мені знову наснилося моє дитинство. Можливо, тому що був на весіллі. Я згадую, як колись давно, під мостом біля Дніпра, стрічав хлопчика із заплаканим обличчям. Його звали Артемко. Йому було десять.
Здається, його історія схожа на мою, тільки в нього взагалі не було батьків. Мені розповідали, як його знайшов пан Василь старий бездомний, що жив під Петрівським мостом. Після сильної зливи Артемка помітили у пластиковій ванній на березі, худенького, ледве живого. Він не вмів говорити, а ходив так невпевнено, що весь час падав. Плакав, поки зовсім не зірвав голос.
На його тендітній руці лишалося одне стара, вже порвана червона вовняна стрічка, і мокрий клаптик газети, де розмито читалось: Прошу, якщо маєте щире серце, подбайте про цю дитину. Його звати Артемко.
Пан Василь нічого не мав. Ані житла, ані рідних, ані копійки за душею тільки зношені черевики і добре серце. Та попри все він забрав Артемка до себе, пригрівав його як міг: давав недоїдену булку, безплатний суп, заробляв відпрацьоване скло.
Він казав Артемкові час від часу, мовляв: Коли знайдеш свою маму, пробач їй, сину. Мама не покидає дитину згідно волі, це завжди біль у душі.
Артемко ріс на Подолі серед базарних рядів, у переходах метро, і у холодні ночі під мостом. Ніколи не знав, як виглядає його мама.
Пан Василь лише розповідав, як на знайденому клаптику газети була пляма від губної помади, а у стрічці заплутався довгий чорний волос. Казав мама була дуже молода, мабуть, зовсім юна, щоб виховати дитину сама.
Згодом пан Василь захворів тяжко, ліг у міську лікарню із хворими легенями, грошей не мав. Артемко залишився сам, мусив просити їжу ще браніше і частіше.
Опівдні біля торгового центру почув, як люди перемовляються про розкішне весілля в старій київській садибі на околиці казали, такої розкоші ще не бачили. Артемко здавлений голодом і сухим горлом вирішив ризикнути.
Стояв нерішуче біля входу: столи гнулися від страв сало, домашня ковбаса, вареники, медовик, холодний узвар. Наваристий кухар змилосердився і простягнув йому гарячу тарілку борщу.
Сідай ось тут тихо, їж швидко. Тільки щоб ніхто не помітив, прошепотів кухар.
Артемко подякував і скромно пообідав, уважно вдивляючись у залу. Оркестр грав класичний вальс, гості у костюмах, пані у блискучих сукнях.
Він думав: Може, тут живе моя мама? Чи, як я, вона теж бідна, просто десь сама серед людей?
Раптом голос ведучого пролунав:
Пані та панове, зустрічайте наречену!
Всі повернулися до прикрашених квітами сходів.
Вона вийшла у білому, з довгим чорним волоссям, з посмішкою, наче світло пробудило весну. Але Артемко застиг.
Він дивився не на красу. На її руці була та ж сама червона нитка. Стара, до болю знайома: той самий вузол, та сама вовна, та ж фарба часу.
Артемко ніби вирвався з сну. Протер очі, піднявся і, тремтячи, підійшов до нареченої.
Пані видавив він, ця стрічка це Ви моя мама?..
У залі запанувала тиша. Оркестр грав, та всі притихли та позирали.
Наречена поглянула на свою руку, потім піднесла очі до хлопчика. Вона впізнала його погляд.
Майже зомліла. Присіла перед ним.
Як тебе звати? запитала, ледве стримуючи сльози.
Артемко моє імя Артемко ледве прошепотів хлопчина і заплакав.
Мікрофон ведучого впав на підлогу.
Почулися шепотіння:
Це її син?
Як так?
Ой, Господи
Наречений, елегантний добрий чоловік, підійшов.
Що тут відбувається? спитав він низько.
Наречена вже ридала.
Мені було вісімнадцять Я була вагітна зовсім одна без підтримки. Не змогла залишити малого але ніколи його не забувала. Всю цю стрічку берегла ці роки, щоб знайти його колись
Вона обіймала хлопчика міцно.
Пробач мене, сину прости мені
Артемко вхопився за неї, сльози лилися рікою.
Пан Василь казав, щоб я не ображався. Я не злюся, мамо Я просто мріяв тебе побачити.
Її сукня вже не була білою на ній залишилися сліди сліз і пилу. Але ніхто не звертав на це уваги.
Наречений мовчав.
Ніхто не знав, що він скаже чи скасують весілля, чи заберуть хлопця, чи зроблять вигляд, що нічого не сталося.
Та він наблизився
І не підняв наречену, а присів біля Артемка.
Хочеш залишитись із нами на святі? тихо запитав він.
Артемко похитав головою.
Я хочу лише маму.
Чоловік добродушно усміхнувся.
Він обійняв обох.
З сьогоднішнього дня ти матимеш маму і тата.
Наречена глянула на нього крізь сльози.
Ти не сердишся на мене? Я приховала все
Я одружуюсь не з минулим, прошепотів він, а з тобою. І люблю тебе ще більше, знаючи твою долю.
Зала перестала бути розкішною, перетворилась на святиню.
Гості аплодували крізь сльози. Вони святкували вже не лише подружжя вони святкували воззєднання.
Артемко взяв маму за руку, потім чоловіка, який назвав його сином.
Не залишилось ні бідних, ні багатих, ні чужих: тільки єднання.
І я собі думаю: Пане Василь почув? Я знайшов маму.
Сьогодні я зрозумів, що у серці важливіше за багатство та розкіш це любов і прощення. Ніколи не слід втрачати віру у добрих людей і диво зустрічі.
