На сходових пахло тушкованою капустою та старими дротами. Цей знайомий вечірній аромат пробирався крізь щілини у дверей, лягав на плечі, наче спогад, що не відпускає. Такий самий запах був тут, коли Марта Іванівна ще була молодою, коли в хаті бігали діти, дзвеніли горшки, і життя, хоч і скромне, було гучним і справжнім. Запах її минулого. Її часу. Її втраченої повсякденності, у яку вже не повернутися.
Вона стояла біля поштових скринь, стиснувши ключ так міцно, ніби від нього залежало щось більше, ніж просто вхід у квартиру. Над її дверима все ще горіла тьмяна лампочка. Вона моргала, кидаючи бліде, сіре світло на облуплену стелю. Там, за дверима, чекали лише стіни, шелест старої скатертини та її власне дихання, таке гучне у тиші.
Колись її зустрічав Петро. Бурчав, що знову запізнилася, що борщ охолоне. Але при цьому його очі завжди сяяли. Він вішав її пальто, ставив чайник, брав її за руку — ніби щоразу був радий, що вона повернулася. Навіть у ті роки, коли ноги ледь тримали, він усе ж піднімався, щоб зустріти. Бо знав: зустріч — це найважливіше.
Після похорону Марта Іванівна повернулася в ту саму квартиру. Все було на своїх місцях: світлини в рамках, крісло біля вікна, його чашка, її фартух. Але все — як неживе. Тепла реальність зникла, ніби хтось вийняв штепсель із розетки, і все погасло. Залишилися лише копії, межі, у яких більше не було сенсу.
Дім раптом здався завеликим. Ніби стіни розсувалися, тікали, залишаючи її саму в цьому холодному, порожньому просторі. Навіть краплі з крану лунали голосніше, ніж раніше. Вона ловила себе на думці, що кожен вечір, підходячи до дверей, затримує подих — раптом, раптом зараз… Раптом знову почує його голос: «Ну де ж ти ходиш, Марто?»
Але сьогодні — особливий день. Їй виповнилося вісімдесят п’ять. Вік, коли вже не чекають квітів, але все ж сподіваються. Хоч на дзвінок. Хоч на листівку. На щось живе. Але телефон мовчав. Подруги давно пішли. Сусідка, тітка Оля, переїхала до дочки у Львів. Донька — в Італії. Дзвоняться рідко, по відеозв’язку, швидко, між справами та уроками онуків. А онук? Написав: «З днем, бабу», — і зник у екрані.
Вона встала, відчинила двері. Пройшла повз дзеркало, не глянувши. На кухні — все на місці: чашка, радіо, ліки, порожній підвіконник, де колись стояли фіалки. Включила радіо. Полився старий романс — той самий, під який Петро колись, просто на танцювальному майданчику, зробив їй пропозицію. Тоді вона сміялась крізь сльози. І зараз теж — тільки в самотності. У горлі стиснуло, але не від журби. А від того, що вже нічого не повернеш.
— Поки горить лампа — я жива, — сказала вона, наливаючи собі чаю. Казала голосно, ніби Петро був десь поруч. З жартівливим тоном, але з тою глибокою рішучістю, яка з’являється лише з віком.
У ту ж мить лампочка над столом моргнула. Раз. Другий. А потім — погасла. На кухні стало темно і дивно тихо. Повітря згустилося, як у дитинстві, коли батько не повернувся з шахти, і Марта ховалася під ковдру, вірячи, що якщо сховатися — страх не знайде.
Вона підійшла до лампи. Зупинилася. Торкнулася абажура. Теплий, але мертвий. Потім, не вагаючись, відкрила шухляду. Там, у кутку, як і колись, лежала запасна. Петро завжди казав: «Світло — як подих. Поки є — живемо». Вона усміхнулася. Обережно встала на табурет, двома руками замінила лампочку. Клац — і світло знову залило кухню. М’яке, тепле. Ніби хтось торкнувся плеча.
Вона сіла. Ковтнула чаю. І подумала: «Поки можу запалити — я не сама».
І раптом — дзвінок. Домофон. Серце заболіло. Хто це може бути так пізно? Підійшла, увімкнула екран. На екрані — дівчина, років тридцяти, у червоній в’язаній шапці, з замерзлими щоками, трохи збентежена.
— Добрий вечір… Вибачте, що так. Я — з шостого поверху. Наталя. Ви мене не знаєте… Просто… у мене сьогодні теж день народження. І я подумала… Можливо, разом вип’ємо чаю? Я спекла торт. Кривий, але свій, домашній.
Марта Іванівна довго дивилася на обличчя дівчини. У грудях щось стиснуло, потім розпрямилося. Потім вона натиснула кнопку. Двері відчинилися. А серце забилося трохи швидше. Не від страху — від відчуття, що ще щось можливе.
Лампочка над дверима знову моргнула. Але вже по-іншому. Наче знак. Наче Петро звідкись згори підморгнув: «Живи, Марто. Живи, поки можеш». І вона посміхнулася.
Бо, поки світить лампа, хтось таки приходить. І життя — триває. Навіть у нових обличчях, у чужих голосах.Вона відчинила двері ширше, впускаючи всередину не лише холодне повітря, а й щось нове, схоже на надію.
