Некохана донька
Я вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Дістала його, побачила номер брата й відповіла.
— Привіт, Богдасику, — без тіні сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоч він давно виріс на голову вище за мене.
— Ти не забула, що в мами через тиждень ювілей? — нагадав він.
Якраз вчасно, бо я й справді забула.
— Ні, не забула, — нахабно збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Саме тому й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.
— Давай. Може, завітаєш до мене? Чи зустрінемось завтра в обідню перерву, у нашій кав’ярні? — запропонувала я.
— Домовились. О дванадцятій чекатиму на тебе. Передзвоню, якщо що, добре? То до завтра. — І Богдан перервав з’єднання.
Я обожнюю його, мого молодшого брата. Він найдорожча мені людина. Не мама, а саме він. Зараз мені аж страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі не покидає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б не простила собі. А тоді…
***
Мої майбутні батьки зустрічались ще в інституті й не могли прожити дня один без одного. А пожити наодинці їм було ніде: мама мешкала з батьками, а тато — у гуртожитку. Єдиний вихід — одружитись. Про що вони й оголосили маминим батькам. Зітхання, сльози, переконання не квапитись — нічого не допомогло. Молоді стояли на своєму, палко захищаючи своє право на кохання. Батькам нічого не лишалось, як здатися.
Треба сказати, мама вперта, як віслюк: якщо щось забажала — йде до кінця. Вона умовила батьків зіграти скромне весілля, а зекономлені гроші витратити на оренду квартири. Адже жити разом у дві кімнати з родичами — не варіант. На тому й поставили крапку.
Здобувши нарешті можливість бути разом, молодята перший час проводили всі вільні хвилини у ліжку. На пари приходили невиспаними, змарнованими, але щасливими. Як усі закохані, вони вірили, що їхні почуття витримають будь-які випробування. Та й які негоди їм загрожували? Якими ж наївними вони були…
Сталося те, що й мало статися — мама завагітніла. Для обох це було несподіванкою, але перше випробування вони пройшли гідно. Залишалось вчитись ще півтора курси. Нічого, подолають.
Мама стала вередливою. Її мучив жахливий токсикоз, постійно хотілося спати. Запахи їжі викликали огиду, готувати вона не могла. Тато частіше залишався в гуртожитку в товаристві однокурсників. Почалися сварки, та молоді швидко мирились — тим більше, коли токсикоз минув, і мама знову взялась за плиту.
З моїм народженням почалась ера недосипання та втоми, а навчання ж ніхто не скасовував. Бабуся з дідусем чергували відпустки, щоб доглядати за мною та дати мамі можливість закінчити навчання. Вона часто тікала з пар, бо груди боліли від накопиченого молока.
Її втома й нервозність передавались мені. Мабуть, тому я постійно плакала й засинала лише на руках. Батьки з радістю залишали мене комусь і бігли до інституту — перепочити, а якщо пощастить, то й подрімати на лекціях.
Кохання коханням, але досвіду й терпіння їм бракувало. Раптом вони помічали одне в одного недоліки, висловлювали претензії, рахували, хто що зробив чи не зробив. Через втому й недосипання свари спалахували з приводу й без. Тато знову почав тікати в гуртожиток, повертався пізно ввечері — і все починалося спочатку.
Але ось державні іспити здано, дипломи отримано, тато влаштувався на роботу. Безгрошів’я й безсонні ночі залишились у минулому. Я підросла, мене віддали до ясел, а мама теж вийшла на роботу. Та раптом я почала постійно хворіти. Мамі доводилось брати лікарняні. Бабуся з дідусем були ще молодими, до пенсії далеко — допомогти не могли. Одним словом, життя підкидало нові виклики. А тато дедалі частіше затримувався на роботі…
Одного разу він прийшов дуже пізно, і мама влаштувала чергову сцену.
— Годі! — вигукнув він. — Я більше не можу так жити. Наш шлюб був помилкою. Ми поспішили… Я кохаю іншу. — Без жодних підготовок чи пауз він зібрав речі й пішов.
Я цього, звісно, не пам’ятаю — була надто маленькою. Щось розповіла мама, щось додала бабуся, а до чогось я дійшла сама, коли підросла.
Не кожна молода родина витримує побутові труднощі й може похвалитись міцністю. Після того, як тато пішов, маму ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала біль і образи на мені.
Якщо я проливала чай або роняла печиво, мама казала, що я «нікчемна, увесь у батька». І я вирішила, що тато пішов через мене — бо я погана. Довго в це вірила. Так і виросла з почуттям провини.
— Усі діти як діти, а ти брудна, постійно у грязі, — лаяла вона. — Ні до чого нездатна. Увесь у батька.
Мені здавалось, що один мій вигляд дратував маму. Мабуть, я не помилялась, бо бабуся часто казала, що яТак я й зросла, зрозумівши, що щастя не в маминій любові, а в тій теплоті, яку дарують ті, хто дійсно тобі дорогий — як мій Богдасик, як мій чоловік, як моя власна маленька родина, що вже росте у мене під серцем.
