У густому лісі, де тіні здавались вічними, під старим дубом сидів дідусь. Його руки тремтіли від холоду, очі були повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, ніби непотрібний смітник.
Роки вони чекали його смерті адже спадок, велика хата, землі та гроші, мав дістатися їм. Але старий не вмира́в. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред лісу без їжі та води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідолаха, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але між його поривами лунали інші звуки вовче виття. Він знав: кінець близький.
Боже мій Невже так усе й скінчиться? прошепотів він, склавши руки в молитві.
Раптом хруснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дідусь спробував підвестись, але тіло не слухалося. В темряві поміж кущами зявився вовк.
Звір ішов повільно, його шерсть блищала в місячному світлі, а очі палали, як вугілля. Він показав ікла й наблизився.
«От і все», подумав старий.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи гострого болю. Але раптом сталося щось неймовірне.
Вовк не напав. Він підійшов ближче, зупинився і тихо зави́в, ніби щось казав.
Дідусь, не розуміючи, простягнув руку і звір не відступив. Навпаки, дозволив погладити свою густу шерсть.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він був ще сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців. Не боячись, він звільнив звіра, ризикуючи власним життям. Вовк тоді втік, не озирнувшись але, схоже, не забув.
Тепер той самий хижак стояв перед ним, як перед рятівником. Він присі́в ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З останніх сил дідусь вчепився за вовчу шию. Звір піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами, бачив, як тіні інших звірів наближаються, але жоден не наважувався ступити ближче.
Через кілька кілометрів зявилося світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк акуратно поклав біля їхніх воріт слабкого, але живого діда.
Коли старий опинився під дахом, серед добрих людей, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим, ніж його власні діти.
