Ліс поринав у глибоку темряву. На сирій землі, під старим дубом, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а очі сповнені розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, наче непотрібне сміття.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий будинок, землі та гроші мала дістатися їм. Але старий не вмирав. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред безлюдного лісу, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але між його поривами лунав інший звук вовчий виття. Він знав, що кінець близький.
Боже мій Невже так усе й закін
