Ось історія, адаптована під український колорит.
Ольга з дитинства чула, що жінки в її родині приречені на нещастя. Її прабабуся втратила чоловіка на війні, бабуся покалічилася на фабриці, а батько матері пішов із родини, коли дівчинці було лише три роки. Оля часто уявляла, що й її шлюб закінчиться драмою. Вона не хотіла цього, але тінь родинного прокляття зависала над нею.
Свого майбутнього чоловіка, Тараса, вона зустріла у невеликому цеху на околиці Львова, де обоє працювали. Він лагодив верстати, а вона сортувала деталі. Їх зблизила спільна їдальня, де під час обідньої перерви вони розговорилися. Рішення одружитися прийшло швидко. Вони влаштували скромне весілля та оселилися в її двокімнатній квартирі на вулиці Князівській. Бабуся до того часу вже пішла з життя, і житло стало їхнім спільним домом.
Життя йшло своєю чергою. Спочатку народився син Денис, потім молодший — Василь. Незабаром після цього померла мати Олі. Тепер їй доводилося справлятися з побутом і дітьми самій. Вона не скаржилася: Тарас заробляв, а її завданням було доглядати за домом і синами.
Але через кілька років щось пішло не так. Тарас почав затримуватися на роботі, все частіше згадував молоду колегу, яка “допомагала йому з документами”. Оля помічала, як він віддаляється: приходив додому лише перевдягнутися, а іноді й зовсім не ночував. Вона все розуміла, але страх залишитися самій з дітьми паралізував її.
— Кини її, подумай про синів, — наважилася вона одного разу сказати.
Тарас мовчав. Ні виправдань, ні криків — лише холодна тиша.
Оля продовжувала піклуватися про нього: готувала вечері, прала його сорочки.
— Ти тільки й вмієш, що служити, — кинув він їй із зневагою після чергової спроби поговорити.
Вона вирішила перечекати, сподіваючись, що він опам’ятається. Але одного вечора Тарас зібрав речі.
— Не кидай нас, благаю! Не залишай дітей без батька! — ридала Оля.
— Ти лиш жалюгідТи лиш жалка служниця, — відрубав він, дивлячись на неї з огидою.
