Віра змалку чула, що жінки в її роді приречені на нещастя. Її прабаба втратила чоловіка на війні, бабуся здрихнула здоров’я в шахті, а батько її матері кинув сім’ю, коли дівчинці було всього три роки. Віра часто уявляла, що і її шлюб закінчиться драмою. Вона цього не хотіла, але тінь родового прокляття висіла над нею.
Свого майбутнього чоловіка, Андрія, вона зустріла в маленькому цеху на околиці Вінниці, де обоє працювали. Він лагодив верстати, вона сортувала деталі. Їх зблизила спільна їдальня, де під час обідньої перерви вони заговорили. Рішення одружитись прийшло швидко. Вони відгуляли скромне весілля та оселилися в її двокімнатній хаті на вулиці Соборній. Бабуся до того часу вже пішла з життя, і житло стало їхнім з Андрієм спільним домом.
Життя йшло своєю чергою. Спочатку народився син Олесь, потім молодший — Тарас. Незабаром після цього померла мати Віри. Тепер їй доводилося впоратися з побутом і вихованням дітей самостійно. Вона не скаржилася: Андрій заробляв, а її завданням було дбати про дім і синів.
Але через кілька років щось пішло не так. Андрій почав затримуватись на роботі, дедалі частіше згадував молоду колегу, яка «допомагала йому зі звітами». Віра помічала, як він віддалявся: приходив додому лише переодягнутись, а іноді й зовсім не ночував. Вона все розуміла, але страх залишитись самій з дітьми скував її.
— Кини її, подумай про синів, — наважилася вона одного разу сказати.
Андрій мовчав. Ні виправдань, ні криків — лише холодна мовчанка.
Віра продовжувала піклуватися про нього: готувала вечері, прала його сорочки.
— Ти тільки й вмієш прислужувати, — кинув він їй з презирством після чергової спроби поговорити.
Вона вирішила перечекати, сподіваючись, що він опам’ятається. Але одного вечора Андрій зібрав речі.
— Не кидай нас, благаю! Не залишай дітей без батька! — ридала Віра.
— Ти лише жалюгід— Ти лише жалюгідний слуга, — відрізав він, дивлячись на неї з огидою.
