Рудий паросток любові
Тетяна стояла на колінах, вириваючи буріян між грядками, коли почула голос за хвірткою. Втерла піт з чола, розпрямила спину та вийшла у двір. Біля воріт стояла незнайома жінка, років із сорок.
— Тетяно, здоровенькі були. Справа є, — промовила вона впевнено.
— Здоровенькі… Заходь, коли прийшла, — сухо відповіла Тетяна та впустила її у двір.
У хаті, поки закипав чайник, Тетяна потай розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі примружилися від сонця. Щоб вона не хотіла — легкої розмови точно не вийде.
— Мене звати Наталка. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду крутити… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Звати його Іванко.
Тетяна завмерла, мовчки вдивляючись у гостю. Та виглядала надто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та не мій він, — зрозуміла Тетяна її погляд. — У сусідки моєї, Оленки. Твій Петро до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчина рудий, в веснушках — копія твій чоловік. Навіть експертизу не треба. Тільки ось… Оленка померла. Запустила запалення легенів, не дотягла. Хлопчик тепер сирота.
Тетяна мовчала, стискаючи в руках глиняну чашку.
— Оленка без родини була, нікого в неї. Працювала у крамниці, у знімній кімнаті жила. Хлопця, якщо ніхто не забере, у дитбудинок відправлять. А ти — дружина Петра, у вас дві доньки. За кров’ю він вам не чужий. Рідний брат твоїм дівчаткам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Ти хочеш, щоб я чуже дитя на себе взяла? Та ще й після такого! — голос Тетяни задрижав. — Сама ж попробуй його підняти, коли така добра.
— Моя справа сказати. А твоя — вирішити. Хлопчик добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Наталка підвелася та пішла.
Тетяна залишилася сидіти у світлиці. Чай охолонув, а в голові спливали минулі роки.
Петра вона зустріла після інституту. Рудий, жартівливий, з віршами та дурничками. За рік одружилися, бабуся залишила їм хатку. Народилися Оксана, потім Марійка. Грошей завжди не вистачало, але вони трималися. А потім Петро почав пити. Зникав на дні, брехав, втрачав роботу. Тетяна працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під машину.
Плакали всі. Навіть Марійка, зовсім маленька. А тепер, виходить, у Петра був син…
У цю мить у хату вскочила Оксана.
— Мам, чого сумна? Ми в кіно збираємось, а я їсти хочу…
Тетяна мовчки поставила на стіл миску з вареною картоплею та ковбаскою.
— А ти знаєш, що в тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Оксана завмерла.
— Батька нашого син. Три роки. Мати його померла. Хлопця в дитбудинок збираються везти. Ось так.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Кажуть, Оленка, не з округи. Працювала у крамниці. Усе.
Наступного дня Оксана підійшла до Тетяни у світлиці.
— Мам, ми з Марійкою їздили до лікарні. Бачили Іванка. Він… він схожий на нас, мам. Обличчям, рудий. Стоїть у ліжечку й рученьки простягає. Ми йому яблуко дали, мандарин. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зривається Тетяна. — Я сама працюю, ви вчитесь, грошей ледве вистачає, а ви мені ще дитину? Та як ти це собі уявляєш?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей нема! — вигукнула Тетяна. — Марійку треба вчити, тобі вступати, і мені рот зайвий у хаті?
— А якщо оформити опіку, допомогу дадуть. Мам, ти ж жінка… подивись на нього. Просто подивись.
Тетяна здалася на третій день. Пішла до лікарні. На посту стояла медсестра.
— Хлопчик Іванко… Три роки. Кажуть, у дитбудинок його збираються…
— А ви йому хто?
— Дружина його батька. Померлого… хочу подивитись, лише глянути…
— Учора дівчини були. Ваші, як я зрозуміла. Він тепер без кінця плаче. Ну, ідіть.
Тетяна відчинила двері. І завмерла. У ліжечку сидів рудий хлопчик. Точна копія Петра. Очі блакитні, кучеряве волосся.
— Тіто… — прошепотів він. — А де моя мама?
— Мами нема, Іванку…
Він розридався. Тетяна підійшла, взяла його на руки. Гладячи по головці, відчула, як щось усередині обірвалося.
— Забери мене… Я їсти хочу… Я додому хочу…
Наступного дня Тетяна зібрала документи. Пішла з роботи раніше, підписала згоду на опіку. Подала прохання.
Минуло п’ятнадцять років.
— Мам, ну ти не переймайся. Обіцяю, усе буде добре. Командира слухатимусь, писатиму. Рік — дрібниці, пролетить. А потім на СТО до Лесиного дядька влаштуюсь, ти ж знає— Мам, навчила мене кохати не лише словами, а й вчинками, і тепер я знаю, що справді важливо в житті.
