Сьогодні я вирішила записати свої думки у щоденнику після однієї ситуації, яка мене не дає спокою. Моя мама подарувала мені перстень моєї бабусі. Він зовсім не має якогось старовинного шарму, якщо чесно дизайн досить нетиповий, навіть дивний, і розмір мені зовсім не підходить. Я знала, що ніколи не буду його носити. Я подумала: оскільки перстень вже мій, то маю повне право робити з ним усе, що захочу. Тож вирушила до ювелірної крамниці у Києві й, доплативши трохи гривень, обрала собі нову сучасну прикрасу, яка мені справді сподобалась.
Обрадувана покупкою, я зателефонувала мамі, щоб поділитися новиною. Але, щойно вона це почула, одразу підняла скандал.
Як ти могла так зробити? кричала мама. Як ти могла віддати перстень без моєї згоди? Це не просто прикраса, це память! Родинна реліквія!
Я пояснювала, що якщо річ належить мені, то я маю право вирішувати її долю. Але марно: мама навіть не хотіла слухати мої аргументи. Ми розпрощалися на поганій ноті. Згодом мама ще раз зателефонувала, але я була так роздратована, що не відповіла. Тоді вона написала мені повідомлення: виявилось, що перстень був НЕ подарунком, а просто тимчасовою передачею на зберігання, і я взагалі не мала з ним нічого робити. Навіщо мені таке? Я заплуталась у цій ситуації. Дивно, що мама так вчинила. Адже якщо щось даєш то даєш назавжди, а не обмежуєш людину у виборі. Тим більше, бабуся ще жива, а стосунки між мною, мамою та бабусею завжди були непрості. Яка це тоді «памятка»?
Я прочитала цю історію у стрічці знайомої на Facebook і так задумалась, що захотіла її обговорити. Особисто я не можу уявити, щоби просто позбутися якоїсь родинної реліквії. Так, вона може бути звичайнісінькою, не шедевром ювелірного мистецтва, але ж це частина нашої сімейної історії, незалежно від того, які між нами стосунки. Навіть якщо ніхто більше не буде носити цей перстень, він вже став рідкістю. Колись діти чи онуки із цікавістю будуть розглядати, що носили їхні пращури, адже мода вона повторюється. А для дочки це буде згадка про матір, коли її вже не стане. І про бабусю також.
А тут дівчина просто обміняла старий перстень на новий. Я вже навіть не кажу про якість сучасного золота. В крайньому випадку можна ж переробити давню річ у майстра, так і память збережеться, і прикраса не лежатиме без діла, а радуватиме та передаватиметься далі у наступні покоління. Історія зберігається.
Зрештою, можна ж просто купити собі сучасну прикрасу, а перстень залишити у спокої.
Я, правду кажучи, повністю розумію маму й підтримую її обурення. Вона навіть не могла уявити, що донька не зрозуміє, наскільки це памятка, і що дарунок має повідомлятися. Зрештою, навіть звичайні подарунки не заведено продавати чи віддавати комусь, а тут перстень бабусі.
Але якщо поглянути з іншого боку може, дівчина просто не з тих, хто звик привязуватись до речей. Їй важливіше користуватися тим, що їй справді потрібне, а не зберігати щось лише як символ. На базарах купа фамільних речей, які з роками все одно втрачають значимість для своїх хазяїв. Може, краще учитися жити сьогодні, не привязуючись до минулого? Якщо у неї нема потреби зберігати пам’ять чи варто звинувачувати? Виходить, мама не передала їй ці прості життєві цінності…
Отакі думки крутяться у мене після цієї історії і не можу вирішити, чия позиція мені ближча.
