Свекруха образилася, що ми не захотіли взяти до себе її сина-студента
З чоловіком ми разом вже одинадцять років. Мешкаємо у власній двокімнатній квартирі, яку з труднощами виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і здавалося б — усе в нашому житті йде за планом. Якби не одна “геніальна” ідея моєї свекрухи, яка знову порушила наш спокій.
У чоловіка є молодший брат Дмитро. Йому зараз сімнадцять, і, чесно кажучи, за всі ці роки ми з ним мало спілкувалися. Чоловік майже не контактує — надто велика різниця у віці. Та ще й його завжди дратувало, як батьки ніжуються з молодшим сином, пестять, пробачають усе й дозволяють нічого не робити.
Дмитро вчиться абияк, ледь не вилітає зі школи. А за кожну “витягнуту” оцінку його чекає подарунок — то новий планшет, то кросівки. Мій чоловік не раз казав: “Мене би за двійку змусили цілими днями вчити, а йому за це гаджети дарують!”
Я його повністю підтримую. Ми не раз бачили, як Дмитро навіть їсти сам собі не розігріє. Сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть за ним. Після їжі — ні “дякую”, ні “бувайте”. Просто встав і пішов у кімнату. Де його шкарпетки — не знає, чай заварити — не вміє, речі плутає. Усе на батьківських плечах. Чоловік не раз намагався поговорити з матір’ю: “Ви з нього інваліда виростите!”, — але вона відмахнулася: “Він не такий, як ти. Йому потрібно більше тепла.”
Сварки, образи, тиша на тижні — це було звичайним наслідком таких розмов. Ми намагалися триматися подалі від усієї цієї драми. Аж поки Дмитро раптом не вирішив вступати до університету в нашому місті. Ось тут і почалося найцікавіше.
Свекруха, не соромлячись, запропонувала поселити Дмитра у нас. Мовляв, у гуртожиток його не візьмуть — без прописки, знімати житло — надто дорого, а сам він не впорається. “Ви ж родина! У вас двушка, місця всім вистачить!” — умовляла вона з виглядом абсолютної впевненості.
Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті спимо ми з чоловіком, у другій — наша дитина. Де, вибачте, поселити ще одну дорослу людину? А тут свекруха з блиском у очах випалила: “Поставимо онукові друге ліжко, і будуть вони разом жити!” Мовляв, нічого страшного, хлопці подружаться.
Але тут не витримав мій чоловік. Він різко обірвав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш звалить свого “дитя” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним возитися! Я в свої сімнадцять уже жив самостійно, і нічого, вижив!
Свекруха спалахнула, розплакалася, назвала нас бездушними та грюкнула дверима. Того ж вечора зателефонував свекор, почав докоряти:
— Так не по-родинному! Ти кидаєш свого брата!
Але чоловік залишився непохитним. Він сказав, що готовий навідувати Дмитра, якщо батьки знімуть йому житло. Але жити з нами він не буде. “Годі робити з нього безпорадну дитину. Час дорослішати.”
— Йому всього сімнадцять! — спробував заперечити батько.
— А мені було сімнадцять, коли я сам пішов жити окремо. І нічого! Ніхто мене під крильце не брав! — роздратовано сказав чоловік і поклав слухавку.
Після цього свекруха кілька разів телефонувала — чоловік не брав трубку. Потім прийшло смс: “На спадщину можеш не розраховувати”. Чесно? Якщо ця “спадщина” — умова взяти на себе виховання дорослого розпещеного хлопця, то дякуємо, не треба. Ми своє вже заробили — власною працею, своєю родиною, своїм спокоєм.
Кожен сам відповідає за свої рішення. І якщо хтось обрав шлях вседозволеності, то нехай тепер сам і розбирається. Ми нікому нічого не винні.
**Життя вчить: якщо не прищепити дитині відповідальність, світ зробить це за вас — але вже без поблажок.**
