10 жовтня 2023 року
Сьогодні бачив її. Марію.
Вона йшла по центральній вулиці Львова, тягнучи за собою велику валізу. Дощ бив у обличчя, вітер заплутував волосся, а туфлі на шпильках розтерли ноги до крові. Але найсильніше боліло всередині – там, де залишились пустоті місця після обману.
“Як я могла так помилитися?” – шепотіла вона, дивлячись у калюжі під ногами.
П’ять років з Олегом. Спільні мрії, подорожі до Карпат, життя в його хаті на Троїщині, дорогі подарунки… А тепер – тільки валіза, нуль на картці і ні копійки від того, хто клявся бути поруч. Просто вигнав. Просто сказав: “Я знайшов іншу”.
Марія не плакала. Гордість не дозволяла. Але в душі – лише порожнеча.
Проходячи повз маленьку кав’ярню, вона не витримала. Зайшла, замовила міцну каву та два тістечка. Сіла біля вікна. Нарешті – присіла. Оглянулась. У залі було багато людей: компанії дівчат, закохані пари, літнє подружжя. І біля вікна – чоловік у добротному костюмі, з ноутбуком, діловитий і спокійний.
Вона ледь не розлила каву. Це був він. Богдан.
Той самий Богдан, якого вона кинула шість років тому заради Олега. Тоді він жив зі старою матір’ю, носив виношені сорочки, заочно вчився на IT-шника і благав її почекати – обіцяв, що все буде розкішно. А їй не хотілося чекати. Не хотілося сидіти у старій хаті з тріскотливими підлогами і запахом ліків. Хотілося “красивого життя”. Зараз.
А тепер Богдан – впевнений у собі, з дорогим годинником на руці. Успішний. Марія дивилася на нього, забувши про каву. Перед очима спалахували спогади: їхні вечори з варениками і домашнім вином, його мати, що ставила на стіл банку з варенням, Богдан, який готував сирники і називав її “моя зіронька”.
Стиснула зуби. Ось він – шанс. Може, він не одружений? Може, ще пам’ятає?
Підвелась. Пройшла половину зали. Серце билось так, ніби хотіло вискочити. Але раптом почула дитячий голос:
“Тату! Татусю!”
Богдан підвівся. До нього бігла дівчинка років чотирьох. За нею – вродлива жінка з довгою косою. Він обійняв дитину, поцілував дружину в щоку.
Марія завмерла. Повернулась, мовчки сіла за свій стіл. Валіза. Холодна кава. Біль, від якого хочеться кричати.
Помилка. Та сама, головна. Коли кидаєш того, хто любить, заради марева. Замість справжнього – обираєш брехливе.
Тепер у Богдана щаслива родина. А в неї – нічого. Ні домівки, ні кохання. Лише спогади та важка валіза.
Вийшла. Зачинила двері кав’ярні. І зрозуміла: головна помилка – не в тому, кого обираєш, а в тому, кого не цінуєш, поки він поруч.
Якщо колись матимеш щастя – не прогай його заради блискучих обіцянок. Бо щастя затьмарене – все одно щастя. А обіцянки – лише вітер.
