Одного разу помилилась — тепер розплачуюсь все життя.
Марійка йшла осінньою вулицею Києва, тягнучи за собою важку валізу. Вітер розвівав її волосся, дрібний дощик обсипав обличчя, а кожен крок давався боляче — туфлі натерли ноги до крові. Але ніщо не болить так, як серце.
“Як так вийшло…” — шепотіла вона, дивлячись у калюжі. — Як я могла так наївно повірити?
Шість років з Олегом. Обіцянки, спільні подорожі, життя в його квартирі, подарунки, квіти… А тепер — валіза, вулиця, нуль на картці й жодної гривні від того, хто клявся піклуватися про неї. Просто вигнав. Просто сказав: “Я зустрів іншу”.
Марійка не плакала. Вона була занадто гордою, щоб принижуватися. Але всередині — безодня.
Проходячи повз затишну кав’ярню, вона не витримала — захотілося тепла й спокою. Зайшла, замовила чорну каву й два еклери. Сіла біля вікна. Вперше за весь день — присіла. Озирнулася. У залі було багато людей: компанії дівчат, закохані пари, літнє подружжя. І біля вікна — чоловік у дорогому костюмі, з ноутбуком, діловитий, зосереджений.
Марійка ледь не випустила чашку. Це був він. Богдан.
Той самий Богдан, якого вона кинула сім років тому заради Олега. Тоді він жив із бабусею, носив поношені сорочки, збирав гроші на курси програмування й просив її почекати — мовляв, усе попереду. А вона не захотіла чекати. Не захотіла жити в старій хрущовці з цокотом годинника й запахом ліків. Захотіла “красивого життя”. Захотіла все і одразу.
А тепер Богдан — дорослий, впевнений у собі, з виглядом людини, у якої все добре. Вона дивилася на нього, забувши про каву й еклери. Перед очима з’являлись спогади: їхні вечори, коли вони вдвох сиділи на кухні й пили чай; його бабуся, тиха й лагідна; Богдан, який готував їй млинці й називав “моя королева”.
Вона зціпила губи. Ось він — шанс. Може, він не одружений? Може, згадає її? Може, пробачить?
Вона підвелася. Пройшла половину зали. Серце билося так, ніби хотіло вискочити, а ноги підгиналися. Та раптом її зупинив дзвінкий голос:
“Тату! Таточку!”
Богдан підвівся й обернувся. До нього бігла дівчинка років п’яти. За нею — гарна жінка з довгим каштановим волоссям. Він обняв доньку, поцілував дружину й повів їх до свого столика.
Марійка завмерла. Потім повернулася, мовчки сіла на своє місце. Валіза, еклери, холодна кава. Серце стискало так, що хочеться закричати.
Помилка. Ось вона — головна. Коли кидаєш людину, яка любить тебе, заради ілюзії. ЗаТепер вона навіть не мала права заздрити — тільки зрозуміла, що сама вкрала у себе щастя.
