У мрячний листопадовий вечір у містечку Водяному, наскрізь пройнятому запахом вологи й опалого листя, Ярослав зупинився біля вітрини старого антикварного магазину. Годинники, малі та витончені, з потертими циферблатами та тоненькими стрілками, наче шепотіли про минуле. Вони нагадали йому про діда, про ті дні, коли він, ще хлопчисько, зачаровано стежив за рухом шестереньок під його лупою. Ярослав дивився, як стрілки повільно повзуть уперед, і раптом зрозумів: він не хоче поспішати. Не зараз. Не туди, де його чекає кінець вісімнадцяти років життя. Усе вже було вирішено всередині, але ззовні — лише сірий дощ, брудні калюжі та холод, від якого ніяло серце.
Ярослав увійшов до зали суду із запізненням на п’ятнадцять хвилин. Його майже колишня дружина, Марічка, сиділа біля вікна, склавши руки на папці з документами. Її обличчя було спокійним, але пальці, що перебирали куток паперу, видавали напругу. Вона не дивилася на нього, не сердилася — просто чекала, наче це була не крапка в їхній історії, а ділова зустріч. Ярослав згадав, як вони колись удвох збирали меблі у своїй першій квартирі: сперечалися, сміялися, пили чай просто на підлозі. Це спогад кольнуло, як уламок скла, і він проковтнув його, не знайшовши слів.
Суддя була швидкою, як вітер за вікном. Питання, підписи, печатка — усе зайняло менше десяти хвилин. Наче їхні спільні роки — відпустки, сварки, ночі під старим ковдрою — можна було вмістити у кілька формальностей.
На виході Марічка сказала:
— Не забудь завірити папери у нотаріуса. Сьогодні.
Ярослав кивнув. Хотів сказати «пробач», але не знав за що. Хотів сказати «дякую», але не знайшов за що. Натомість вимовив:
— Ти… гарна.
Вона подивилася на нього, як на незнайомця, і пішла. Її кроки потонули у шумі дощу, а легкий аромат її парфумів лишився витати у повітрі, як привид їхнього минулого.
Ярослав застиг у пустому коридорі суду. Десь гупнули двері, хтось закашляв, хтось говорив по телефону. А він думав: «Це кінець? Чи початок?»
Замість дому він поїхав у майстерню діда, у старий куточок Водяного, де час ніби застиг. Маленька кімната з низькою стелею пахла олією та пилом. Полиці були заставлені банками з гвинтиками, коробками з пружинками і старим плакатом про годинникову справу. Ключ від майстерні все ще лежав у його старому гаманці, у потертій кишеньці. Ярослав відчинив двері, включив світло. Лампа мерехтіла, але запалилася, заливши все знайомим жовтим світлом, від якого в дитинстві ніли очі.
Годинник на стіні цокав, наче зберігав ритм його життя. Ярослав сів за старий стіл, провів пальцями по його шорсткій поверхні, відчуваючи кожну щербину, кожну подряпину. Його руки тремтіли — не від страху, а від раптового відчуття, що в них знову з’явився сенс. Він дістав із ящика старі годинники, які так і не полагодив багато років тому. Розібрав їх, розклав шестерні на тканині, уважно дихаючи. Зібрав. Завів. Тік. Ще тік. І раптом — час зашепотів, наче сказав: «Я все ще тут».
Наступного дня він повернувся. Потім ще раз. Через три тижні він змінив стару вивіску на нову: «Майстерня відкрита». Папірець висів на кривому скотчі, але тримався впевнено, наче знав своє місце.
Люди потяглися до нього. Літні жінки приносили антикварні годинники з обережною надією в очах. Чоловіки з дорогими механізмами приходили з розгубленістю, наче поломка годинника порушила їхній світ. Підлітки пропонували дивні ідеї: «А можна, щоб циферблат світився?» Ярослав кивав, брав у руки їхні скарби і лагодив. Мовчав. Слухав. Іноді люди говорили не про годинники, а про свої біди — про розлучення, про втрати, про те, що зламалося всередині. А він вставляв гвинтик, і механізм знову оживав.
Одного разу до нього прийшла дівчина — тендітна, з каштановими волоссям і легкою посмішкою. Її звали Соломія. Вона принесла старі батькові годинники — корпус подряпаний, стрілки застигли. Вона дивилася на Ярослава із сумнівом, наче боялася, що цю річ уже не повернути.
— Ви зможете? — запитала вона тихо.
Він кивнув. Працював довго, з паузами, наче прислухався не лише до механізму, а й до її безмовної туги.
Через місяць Соломія повернулася. Без годинників, але з пакетом, у якому був гарячий чай і домашній пиріг. Потім прийшла знову, просто так. Одного разу вони разом розбирали коробку з гвинтиками, і вона раптом сказала:
— Ти не просто лагодиш годинники. Ти збираєш людей. По шматочках. Непомітно.
Ярослав усміхнувся — вперше не з ввічливості, а тому що не міг інакше. Його серце, замерзле того сірого дня в суді, почало відтавати.
Через рік ті самі годинники, що він полагодив для Соломії, цокали у їхній спільній квартирі. Поруч стояли книжки, ваза ізБіля них лежала розгорнута карта світу з купкою дрібних монет замість позначок, немов час уже не потребував точних координат.
