Мені п’ятдесят п’ять, і все життя я була певна, що конфлікти між свекрухою та невісткою можна уникнути, якщо обидві поводитимуться з розумом. Адже нас об’єднує любов до одного чоловіка — мого сина. Я вірила, що навіть при різних характерах завжди можна знайти спільну мову. Вірила… аж до минулих вихідних, які ми провели на дачі. Ці дні я запам’ятаю надовго — і не з найкращого боку.
Мій син незабаром одружується. З його нареченою — Соломією — до цього часу бачилась лише кілька разів і майже не спілкувалась. Щоб познайомитись ближче, ми запросили молодих на дачу: подихати свіжим повітрям, спокійно поспілкуватись. Я готувалась від душі — продумала меню, наварила страв, від закусок до гарячого. Хотілося створити затишний сімейний вечір.
У суботу вдень син із Соломією приїхали. Я зустріла їх із посмішкою. Поки вони розташовувались, я почала накривати на стіл і, між іншим, попросила Соломію допомогти: просто порізати хліб і розкласти прибори. Не чистити картоплю, не маринувати м’ясо — усього лиш дрібниця. Але вона, почувши мене, навіть не ворухнулась — залишилась сидіти біля сина й продовжувала розмову, наче нічого не сталося. Я замовкла, подумала, що, можливо, не почула. Принесла все сама, накрила стіл, не наважилась просити знову — було якось ніяково.
Після обіду молоді пішли відпочивати, а ми з чоловіком залишились мити посуд. Ввечері я знову готувалась до вечері — вирішили спочатку попити чай, а потім смажити шашлики. Тоді я звернулась до Соломії:
— Соломіє, поріж, будь ласка, сир.
А у відповідь почула щось таке, що в мені все стигло:
— Коли приходять у гості, краще не втручатись. Господиня й так усе зробить, як треба.
Я оніміла. Невже сир можна порізати «неправильно»? І взагалі, з яких пір проста прохання вважається втручанням?
Весь вечір вона трималась цієї дивної позиції. Коли чоловіки вийшли смажити м’ясо, вона не підійшла ні до мене, ні на кухню. Просто мило базікала поруч, поки я бігала з тарілками і накривала. Навіть не запропонувала прибрати зі столу або помити посуд після вечері. Син помітив моє роздратування і сам почав збирати тарілки, мити, прибирати. А вона? Начебто нічого й не відбувалось. Не сказала навіть простого «давай допоможу».
Наступного дня вони спали аж до обіду. Потім не кваплячись зібрались до міста. Ліжко, на якому спали, залишилось незаправленим — навіть не спробували прибрати. Мабуть, боялись «втрутитись».
Знаєте, я люблю гостей. До мене часто приїздять подруги, племінники, навіть колишні колеги чоловіка. І кожен із них, навіть якщо заходить уперше, намагається якось допомогти: прибрати зі столу, порізати овочі, помити чашки. Моя сестра завжди каже: «Ти готувала — тепер моя черга». Друзі приносять із собою страви, щоб не обтяжувати мене. Це повага. Це подяка за гостинність.
Але те, як повела себе Соломія — це був холодний душ. Наче я маю все робити сама, бо «я господиня», а вона прийшла просто відпочивати. При цьому жодної краплі поваги — ні в слові, ні в жесті. Лише байдужість і пасивне споживання.
Я намагалась не показувати образу. Але всередині клекотіло. І тепер я не знаю, як бути далі. Через кілька місяців — весілля. Схочемо ми того чи ні — нам доведеться будувати стосунки. Я не хочу бути ворогом у власній родині. Але й не хочу бути служкою для дорослої дівчини, яка вважає, що їй «не слід» навіть сир нарізати.
Що далі? Чи завжди вона буде так — триматись осторонь, робити вигляд, що будинок — не її клопіт? А якщо народиться дитина? Чи буду я няньчити онука, поки вона відпочиває, а потім слухати, що «бабусі повинні допомагати»?
Може, я просто стара модна? Може, зараз дійсно в тренді бути такою «гостею» — посміхатись, базікати, але ні в що не втручатись? Але знаєте, мені ближчий інший лад. Де родина — це підтримка, участь, щирість. А не чужі люди за одним столом.
Син поки нічого не розуміє. Він любить її — і це чудово. Я не хочу ставати між ними. Але й мовчати не можу. Бо потім буде пізно…
