Мені п’ятдесят п’ять, і все життя я гадала, що конфлікти між свекрухою та невісткою — це щось з казок, якщо обидві жінки розумні. Адже нас об’єднує любов до одного чоловіка — мого сина. Я вірила, що навіть з різними характерами можна знайти спільну мову. Вірила… аж до минулих вихідних, які ми вирішили провести на дачі. Ці два дні я запам’ятаю надовго — і не через найкращі враження.
Мій син скоро одружується. З його обраницею — Соломією — до цього часу бачилась лише пару разів і толком не спілкувалась. Щоб познайомитись ближче, ми запросили молодих на дачу — подихати свіжим повітрям, спокійно поспілкуватись. Я готувалась із душею: продумала меню, напекла, наварила — від закусок до гаряченького. Хотілось зробити затишний родинний вечір.
У суботу вдень син із нареченою приїхали. Я була рада, зустріла їх із посмішкою. Поки вони розташовувались, я почала накривати на стіл і між ділом попросила Соломію допомогти: нарізати хліб і розкласти прибори. Не картоплю чистити, не м’ясо маринувати — усього-то дрібниця. Але вона, почувши мене, навіть не ворухнулась — лишилась сидіти біля сина й продовжувала балакати, ніби нічого не відбулося. Я замовкла, подумала: може, не розчула? Принесла все сама, накрила, не стала повторювати — якось ніяково.
Після обіду молоді пішли відпочивати, а ми з чоловіком залишились мити посуд. Ввечері я знову все готувала — вирішили попити чаю перед шашликами. Тоді я знову звернулась до Соломії:
— Соломієчко, поріж, будь ласка, сир.
А у відповідь почула таке, що у мене аж дух завмер:
— Коли в гості приходять, краще не втручатись. Господиня й так усе зробить, як треба.
Я оніміла. Невже сир можна якось «неправильно» нарізати?! І взагалі, з якої пори звичайна прохання — це вже втручання?
Весь вечір вона трималась цієї дивної позиції. Коли чоловіки пішли смажити шашлики, вона не підійшла ні до мене, ні до кухні. Просто мило базікала поруч, поки я знову метушилась із тарілками. Навіть не запропонувала прибрати зі столу чи помити посуд після вечері. Син помітив моє роздратування і сам почав збирати тарілки, мити, прибирати. А вона? Ніби нічого й не відбувалось. Навіть простого «давай допоможу» не сказала.
Наступного дня вони проспали до обіду. Потім, не поспішаючи, збирались назад у місто. Ліжко, на якому спали, залишилось не застеленим — навіть не спробували. Мабуть, боялись «втрутитись».
Знаєте, я люблю гостей. До мене часто приїжджають подруги, племінники, навіть колишні колеги чоловіка. І кожен, навіть якщо вперше у нас, намагається якось допомогти: прибрати зі столу, нарізати овочі, помити чашки. Моя сестра завжди каже: «Ти готувала — тепер моя черга». Друзі привозять із собою страви, щоб не обтяжувати мене. Це повага. Це подяка за гостинність.
Але те, як поводилася Соломія — це був як холодний душ. Ніби я маю все робити сама, бо «я господиня», а вона приїхала просто відпочивати. При цьому жодної поваги — ні в жестах, ні в словах. Лише байдужість і пасивне споживання.
Я намагалась не показувати образу. Але всередині все клекотіло. І тепер я не знаю, що робити далі. Через кілька місяців весілля. Хочемо ми того чи ні — нам доведеться якось будувати стосунки. Я не хочу бути ворогом у власній родині. Але й не хочу бути служницею для дорослої дівчини, яка вважає, що їй «не слід» навіть сир нарізати.
Що далі? Чи завжди вона буде так — триматись осторонь, поводитись, ніби будинок — це не її турбота? А якщо буде дитина? Чи буду я няньчити онука, поки вона відпочиває, а потім ще й чути, що «бабусі мають допомагати»?
Може, я просто застаріла? Може, зараз дійсно в моді бути такою «гостею» — посміхатись, базікати й ні в що не втручатись? Але знаєте, мені ближчий інший лад. Де родина — це підтримка, участь, щирість. А не чужі люди за одним столом.
Син поки нічого не розуміє. Він її любить — і це чудово. Я не хочу ставати між ними. Але й мовчати не можу. Бо потім буде пізно…
