Проти волі своєї дружини Володимир запросив у будинок свою маму, аби вона побачила новонароджену внучку.
Моя мама справжній кошмар у спілкуванні. Вона ніколи не поважає особисті межі. Не тому, що щось конкретне не подобається, а просто тому, що я одружився з Оленою, і вона не могла спокійно спостерігати, як я від неї віддаляюсь. Три тижні тому Олена народила маленьку дівчинку, яку назвали Любомі́ра.
Мама настоювала, що має бути присутньою у пологовому відділенні, а Олена хотіла, щоб був лише я. Тож коли Олена перебувала у пологових скорботах, мама стояла у вестибюлі київської міської лікарні і голосно гучала по всьому поверху, що заслужила право бути свідком народження своєї онуки.
Кожного разу, коли мама заходила до нашого дому, вона обвішувала все собою, докорує Олені, ніби та погана господиня. Вона і ще заявляє, що Олена буде поганою матусею.
Після цих обвинувачень дружина втрачає спокій і дає мені ультиматум: ні за що в світі мати не переступить поріг нашого дому. Я її розумію ніхто не хоче, щоб його зневажали в власних стінах.
Коли нарешті ми привезли дівчинку додому, бабусі і діду захотіли познайомитися з онукою. Олена погодилась, аби тітка Марія прийшла лише за умови, що мовчить. Марія пообіцяла дотриматися, але, переступивши поріг, розкинула зауваження:
Тільки яка тут брудота! Якщо ви так живете, то так і живіть. Але з поваги до мене хоча б прибирайте.
Олена втрачає контроль і оголошує, що більше немає права на відвідини, а дитина бачить їх лише коли ми дозволимо.
Минуло майже два тижні, діти вже познайомились з бабусею, дідусем і навіть з батьком, а мама ще не зявилася. Олена не хоче її бачити. Ми не виходимо з дому, бо на вулиці холодно і негода.
Позавчора Олена мала візит до лікаря, а я залишився вдома з Любомірою. Я вирішив скористатися цим моментом і запросити маму, щоб вона побачила онуку. Вона прийшла, і я сказав, що маємо лише дві години, бо Олена скоро повернеться. Але вона не захотіла йти! Я намагався переконати її, ніби безуспішно.
Олена повернулася, зайшла в хату і побачила маму, яка обіймала дитину. Від цього вона пережила повний нервовий зрив розкрикувала на мене і на маму, вимагала, щоб та залишила дім.
У глибині душі я шепнув Олені, щоб вона «заткнулась» і заспокоїлася, бо це мій дім, це моя дитина, і я маю право дозволити мамі її бачити, а не вигнати її з дому.
Олена викинула і мене, і маму з хати. Вона більше не хоче ні з ким говорити. Я переїхав до батьків. Тепер лише сподіваюся, що Олена знову заспокоїться і ми зможемо повернутися до колишнього спокою.
