У шумному Львові, де життя кипить, як борщ у маминій каструлі, моє життя у 27 років здається ідеальним лише збоку. Мене звати Оля, я маркетолог у великій компанії, одружена з Тарасом, у нас немає дітей, зате є мрії та плани. Вчора, вийшовши з роботи, я сіла в авто, заїхала на заправку, взяла сумку й пішла до туалету. Там я переодягнулася, наклала макіяж і вийшла такою гарною, що всі оберталися. Але за цією блискучою оболонкою ховається втома: я втомилася бути ідеальною дружиною, донькою та невісткою, і тепер треба вирішити, як жити для себе.
Життя, що виглядає бездоганним
Я завжди була «хорошою дівчинкою». У школі — відмінниця, в університеті — стипендіатка, на роботі — та, що здає проекти до дедлайнів. Тарас, мій чоловік, програміст, любить мене і пишається мною. Ми одружені три роки, живемо у затишній квартирі, їздимо у подорожі двічі на рік. Мої батьки й свекруха, Ганна Степанівна, вважають нас ідеальною парою. «Олю, ти така розумниця, все встигаєш», — каже мама. «Тарасе, тобі пощастило з дружиною», — підтверджує свекруха. Але ніхто не бачить, як я тону під цим тиском.
Моє життя — це список справ: вранці готую сніданок, щоб Тарас був задоволений, удень викладаюся на роботі, ввечері прибираю, готую вечерю, аби свекруха не сказала, що я «не господиня». Навіть на заправці вчора я переодягнулася у витончену сукню й нафарбувалася, бо їхала на родинну вечерю, де мала виглядати «на рівні». Усі оберталися, але я почувалася актрисою, що грає роль ідеальної Олі.
Маска, що тріснула
Вчорашня вечеря стала переломною. У свекрухи я, як завжди, допомагала на кухні, посміхалася, підтримувала розмову. Але коли Ганна Степанівна сказала: «Олю, вже пора подумати про дітей, ти не молодшаєш», я відчула, як щось усередині обірвалося. Я не готова до дітей, я хочу пожити для себе, але всі очікують від мене «правильних» кроків. Тарас мовчав, і я зрозуміла: він не захистить мене від цих очікувань. Мама потім подзвонила й додала: «Олю, не затягуй, тобі вже 27, я хочу онуків». Навіть на роботі колеги жартують: «Коли вже декрет, Олю?»
Я втомилася. Втомилася від того, що мій успіх вимірюється не моїми досягненнями, а тим, наскільки я відповідаю чужим очікуванням. Втомилася переодягатися на заправці, аби бути «ідеальною» для вечері. Втомилася посміхатися, коли хочеться кричати. Я люблю Тараса, але його мовчання, коли свекруха чи мама тиснуть на мене, болить. Я хочу бути собою, а не тією Олею, яка всім догоджає.
Страх бути справжньою
Моя подруга Марічка каже: «Олю, скажи усім, що тобі потрібен час для себе». Але як? Якщо я відкажуся готувати вечері чи почну казати «ні» свекрусі, вона вирішить, що я погана дружина. Якщо скажу мамі, що не хочу дітей зараз, вона образиться. Якщо зізнаюся Тарасові, що втомилася, він відповість: «Ти ж завжди все встигала, що змінилося?» Я боюся, що, знявши маску ідеальної Олі, залишуся сама — без родинної схвалки, без похвали на роботі, без тієї картинки, до якої всі звикли.
Але вчора, стоячи перед дзеркалом на заправці, я подивилася на себе — гарну, але чужинку. Ця Оля у сукні й з ідеальним макіяжем — не я. Я хочу носити кеди, а не підбори, хочу вечір без готовки, хочу сказати: «Я не готова до дітей, і це моє право». Але як це зробити, не зруйнувавши все?
Що робити?
Я не знаю, з чого почати. Поговорити з Тарасом і пояснити, що мені потрібна його підтримка? Але він вважає, що я «перебільшую». Встановити кордони зі свекрухою й мамою? Але я боюся їх образити. Взяти відпустку й поїхати самою, щоб зрозуміти, чого я хочу? Але це здається егоїзмом. Чи продовжувати грати роль ідеальної Олі, доки не зламаюся? Я хочу жити так, щоб не переодягатися на заправці заради чужих очікувань, але не знаю, чи вистачить мені сміливости.
У 27 років я хочу бути не ідеальною, а справжньою. Свекруха, можливо, бажає синові кращого, але її тиск душить мене. Мама, можливо, мріє про онуМожливо, мій перший крок до свободи — просто сказати “ні” сьогодні ввечері.
