**Дарунок порятунку: як зустріч на зупинці повернула до життя мою доньку**
Коли в нас з Євгеном народилась дівчинка, весь персонал пологового будинку не переставав нею захоплюватися. Вона справді була як зі смальту — крихітне личко з тонкими рисами, ніс як перлинка, а очі… очі були особливі — блакитні, чисті, ніби дивилися прямо в душу, наче вже розуміли все на цьому світі.
Спочатку все йшло добре. Донечка тримала головку вже за два місяці, а в чотири — намагалася вставати на ніжки. Ми раділи її досягненням, будували плани, навіть не підозрюючи, яка лиха вже підступали близько. Коли малій виповнилося півроку, на шиї з’явилася дивна грудка — тверда, незграбна. Лікарі лише розводили руками — ніхто не міг сказати що-небудь певне. Ми робили компреси, мазали, бігали по кабінетах — безрезультатно. Донька ставала все капризнішою, майже не їла, плакала безперестанку, ночами не спала. Я носила її на руках до самого ранку. А медики твердили: «Усе гаразд. Аналізи чисті, кров у нормі».
Я ходила до знахарок — марно. Відчаю ставало все більше.
Коли доньці виповнився півтора роки, трапилося те, що я називаю дивом. Ми тоді їхали до моєї мами. На зупинці довго чекали — автобус запізнювався. Дівчинка сиділа в колясці, бліда, знесилена. Раптом до нас підійшла жінка. Міцна, з косою, заплетеною вінком, у вишиваній сорочці. Східної вроди, з синіми очима, з простодушним, але неймовірно добрим поглядом.
Вона подивилася на донечку і з болем промовила:
— Бідне дитя. І ти, матінко, страждаєш? Не їсть, не спить?
Я кивнула. А вона раптом додала:
— Я таких лікую. Якщо хочеш врятувати — приходи до заходу сонця. Я — тітка Марія. Живу он там, за поворотом. І візьми з собою десяток свіжих яєць.
Сказала — і відійшла, ніби відчувала мої сумніви. А я справді вагалася. Ще одна знахарка? Візьме гроші та зникне? Та щось мене штовхнуло, наче голос у серці шепотів: «Якщо не підеш — не пробачиш собі ніколи».
Мати, коли дізналася, лише мовила:
— Іди. Раптом допоможе. А якщо забагато проситиме — скажеш «ні».
Я пішла. Купила яйця, знайшли ту хатину. Невеликий дім із блакитними ставнями, квітами під вікнами, у дворі — вишні та гойдалка, на якій бавилася дівчинка років трьох.
— Прийшла, — вийшла тітка Марія. — А я вже думала — не прийдеш. Не люблю нав’язуватись, але тут серце не витримало. Ось, Оксанку вилікувала — із Чернігова привезли, за місяць уже бігала.
Оксанка, почувши своє ім’я, засміялася і спробувала підвестися, тримаючись за поруччя. Жива, весела дитина.
— Заходь у хату, — запросила тітка Марія. Я замерла.
— А скільки ви берете?
— Ані копійки, — махнула вона рукою. — Хто що дасть. Не за гроші добро роблю. Жалко мені діток. Дорослих не чіпаю — нехай самі розбираються. А діти — без гріха.
Ми зайшли в кухню. Я посадила донечку на килимок, а тітка Марія взяла яйця і почала викатувати — від ніг до голови, по суглобах, по спині. Шепотіла, ніби вітру: «Виходь, лихо, з тіла білого, з кісток міцних, з крові червоної…» Донечка дивилася уважно, намагалася вхопити яйце.
Потім яйця розбили у склянки з водою. На сонці жовтки вкрилися чіткими хрестами, а в білку бурлили бульбашки, наче маленькі джерельця.
— Бачиш? — показала тітка Марія. — На смерть зроблено. Люди Бога не бояться. Та не бійся, дитину врятуємо.
— Хто це зробив? — запитала я.
— Не кажу. Скільки разів хотіла — стільки біди потім було. Нехай Господь судить. Моя справа — рятувати.
Ми пройшли три курси — по десять днів, з перервами. Спочатку зникли хрести, потім бульбашки. А донечка почала одужувати. Краще спала, їла, сміялася. Щічки порожевіли.
— А ви ці яйця їсте? — колись запитала я.
— Борони Боже, — усміхнулася вона. — Куркам віддаю. Вони не бояться.
Потім розповіла, як отримала дар. Від матері. А тій — від її рідної. Була в неї зла сестра, яка хотіла дар, але мати передала його Марії, бо знала — доброта важливіше за силу. Сестра намагалася вкрасти молитви, але нічого не вийшло. Бо дар — це не слова, а серце.
Поки ми лікувалися, Оксанка навчилася ходити. Її очі сяяли. Потім вона поїхала — батько забрав. Привіз завдяки ящики з яблуками, мед, сало.
— Бачиш, як подякував, — зітхнула тітка Марія. — А я ту дівчинку в серці залишила.
І одного дня — усе скінчилося. Після останнього викатування на яйцях не було ні бульбашки. Донька одужала.
Зараз їй уже вісімнадцять. Розумна, гарна. Вчиться, малює, мріє поїхати до Львова. Дивлюсь на неї — і не вірю, що могла її втратити. Що все це — не страшний сон. І щоІ кожного разу, коли бачу дитину з бідою, пам’ятаю ті слова тітки Марії: «Добро роби без нагороди, і воно повернеться тисячекратно».
