**Слойка і Васько: Історія порятунку з піднебесся**
— Мішеньку, яку слойку тобі — з м’ясом, з сиром чи, може, з сирком?
— Ма-ам, хочу з сиром!
— Добре, серденько, зараз мама купить.
Продавчиня в пекарні біля вокзалу поклала слойку в прозорий пакетик. На дворі було морозно, вечір уже спускався на землю. Мати з сином йшли через засніжений сквер, де снігові шапки скрипіли на гілках, а повітря було тихе, хрустке та блискуче.
— Ма-ам…
— Що знову?
— Не смачно! Хочу з м’ясом!
— Ну, Мишко! Я ж питала! Зіпсувався ти зовсім! — розвела руками жінка.
З досадою хлопчик вихопив руку й кинув небажану слойку. Вона пролетіла в повітрі та впала під розлогу ялину, обвиту крижаними віттями. У шепотінні вітру затаїлася сумна безнадія.
А в цієї слойки була своя історія. Довга, працьовита, справжня.
Все почалося влітку, на просторах під Полтавою. Під золотим небом, у чистому полі, крихітне зерня дозрівало у налитому теплом колосі. Потім — жнива, комбайн, борошномельний комбінат, мішки з борошном, подорож до пекарні на розі Каштанової вулиці. Там, де тісто розкатували вручну, де пекар з натруженими руками щедро клав сир із зеленню й скручував шар за шаром.
Слойка вийшла з печі гарячою, масляною, ароматною. Вся просякнута добром і турботою. Але… не доля. Людський каприз перервав її шлях, і тепер вона лежала в снігу, замерзаючи, перетворюючись на безлику скоринку. Стільки праці, стільки тепла — і все даремно?
Васько був вуличним котом. Жив не підвалом і не квартирою, а небом та снігом. Сірий, помірно пухнастий, з очима кольору смарагду, він славився місцевим довгожителем — чотири роки на вулиці! Старожил. Мешкав біля третього під’їзду, де бабусі щодня виносили йому їжу.
Домашнім котом Васько бути не міг. Пробував. Його колі прихистила сім’я з четвертого поверху. Але Васько бив вази, гремів уночі, ганявся за тінями. Не вмів він жити за замком. Душа — вільна.
А потім сталося страшне. У двір зайшов чоловік з величезним псом. Велетенський мохнатий звір з шашене очима. І той чоловік, наче навмисно, нацькував його на Васька. Гонитва сугробами, машинами, крижаними тротуарами. Васько встиг. Застрибнув на дерево — і вище, вище, поки серце не билося від жаху.
Але вниз — не вмів. Гілка під лапами — тонка, а страх паралізував. Він розпізнавав бабусині голоси, просив допомоги. Перший день — метушилися вони внизу, із валеріанкою, із дзвінками до ДСНС: «Зніміть кота, він сам не злізе!»
— Сам злізе! — відповідали в трубку.
Другий день. Завірюха. Люди зникли. Васько їв сніг. Гриз тонкі гілочки від голоду. Ніч — як вічність. Сніг налипав на шерсть, перетворюючи його на крижаний ком. Третій день — він уже не кликав. Лише сидів. Мовчки, безсилий. Холод у кістках, лапи сині, серце билося уривчасто. Він губив себе.
А на четвертий день сталося те, що було неминучим: лапи розжалися. І Васько, як осіннє листя, полетів униз. Кружляючи, збиваючи сніжинки, він упав у сугріб, запав у нього, затремтів і… не зміг піднятися. Розплющив пащу — не міг промяукати. Кінець?
І тут запах. Різкий, як промінь сонця в темряві. Їжа.
Він розплющив очі. Перед самим носом, на снігу — вона. Слойка. Ще тепла всередині, замерзла зверху, але пахуча, смачна, справжня. Надкушена дитячими зубами, але все ж їстівна.
Васько всією душею кинувся до неї. Вчепився зубами, рвав, жував, не вірячи своєму щастю. Він їв, як ніколи. Цей шматок тіста, масла та сиру, що пройшов шлях від поля до смітника, став для нього — порятунком. Другою нагодою. Дарунком з небес.
Кіт підвівся. Озирнувся. Завірюха завивала, але в тілі з’явилося тепло. Він струсив сніг і біжцем побіг до під’їзду. До того самого, де жили бабуси.
— Ва-асько! Господи! Дивіться, живий! — скрикнула тітка Надія, вибігаючи на ґанок.
— Васько! А ми дзвонили, і просили, і чекали! ДСНС не приїхало! А він сам упав, дурник наш!
Бабусі оточили його, немов сонечко. Хтось відчинив двері, хтось виніс теплу підстилку. А Васько… він увійшов всередину. І цього разу не шумів. Ліг тихенько в куточку. Грівся. Переживав свою слойку.
А десь там, у теплій пекарні, у цю ж годину в піч закладали нову партію слоІ кожна нова слойка, вийшовши з печі, несла в собі надію на нове життя.
