Сьогодні я так спішила додому. Вже десята година вечора, дуже хотілося швидше потрапити в затишок, повечеряти та лягти спати. Втомилася ж за цей день. Чоловік вдома, вечеря готова, син нагодований.
Я працюю в невеличкому перукарні, і сьогодні була чергова. Доки прибрала все після роботи, увімкнула сигналізацію, замкнула двері — ось і запізнилася.
Шлях додому лежить через невеликий скверик. Там зазвичай тихо та спокійно. Вдень на лавочках сидять бабусі, а ввечері нікого, та й світло горить, тому не страшно.
Але сьогодні одна з лавок була не порожня. Притулившись один до одного, там сиділи діти — хлопчик років 9-10 і дівчинка приблизно п’яти. Я сповільнила крок і підійшла.
— Чого ви тут? Вже ж пізно! Давайте, додому!
Хлопчик уважно подивився на мене, погладив дівчинку по голові та міцніше притиснув її до себе.
— Нам нема куди йти. Нас вітчим вигнав.
— А де ж мама?
— З ним. П’яна.
Я довго не думала.
— Вставайте, підемо зі мною. Завтра розберемося.
Діти несміливо підвелися. Я взяла дівчинку за руку, а другу простягнула хлопчикові. Так і привела їх додому. Пояснила чоловікові та 12-річному синові. Вони, знаючи моє добре серце, багато не розпитували, а показали дітям, де можна вмитися, і посадили за стіл. Зголоднілі діти скромно, але з апетитом з’їли все, що їм дали.
Потім я вийшла до сусідки, чия донька ходить у перший клас, і попросила для дівчинки якусь одежу. Одягу дали багато — адже в кожній родині залишається чимало речей після дітей, що вже виросли.
Я викупала Софійку — так звали дівчинку, вдягла в чисте, а хлопчик, Дениско, сам помився і теж переодягнувся у синове вже мале.
Вклала їх разом у вітальні на дивані — бо дівчинка не відходила від брата ані на хвилину, а він увесь час обіймав її та пригортав.
Стомлені й ситі діти швидко заснули на чистій постелі. Я відправила сина спати, а з чоловіком ще довго пошепки обговорювали, що робити далі.
Вранці прокинулася рано. Провела чоловіка на роботу — сама ж працюю у другу зміну.
Діти прокинулися. Я нагодувала їх сніданком і вирішила супроводити додому. Їх випране за ніч одяг склала у пакет і дала з собою.
Діти привели мене до будинку, що був зовсім недалеко. Квартира на третьому поверсі була незамкнена. Вони зайшли й зупинилися біля порога. Я стала поруч. Мені хотілося подивитися цій жінці в очі, запитати, про що вона думала цілу ніч, коли дітей не було.
Із кімнати вийшла ще молода, але занедбана жінка з великим синцем під оком. Вона байдуже глянула на дітей і промовила:
— О… Повернулись… А це хто?
— Це тітя Оксана. Ми у неї ночували.
— Ну добре.
І пішла назад у кімнату. Я була в шоці. І це мати?!
Але раптом вона повернулася й сказала мені:
— Ходімо на кухню.
Я пройшла за нею. Дивно, але в оселі було бідно, але чисто. Ніде нічого не валялося, посуд був помитий, підлога теж чиста. І халат на ній був свіжий, хоч і старий, з відірваними ґудзиками.
— Сідай.
Я сіла. Жінка опустилася навпроти, подивилася на мене побитим оком і спитала:
— У тебе діти є?
— Так, син, 12 років.
— Слухай… якщо зі мною щось станеться — не кидай моїх дітей, приглянь за ними. Вони хороші.
— А ти? Ти ж збираєшся їх покинути?
— Я вже не можу вирватися. Пробувала не раз. Але він не дасть.
Вона кивнула у бік кімнати, звідки лунав хропіт.
— Звернися до поліції!
— Зверталася. Просидить 15 діб, прийде — ще сильніше побитиме. Та й без горілки я вже не можу. П’ю щодня. А виганяє з хати дітей. Він їм не батько.
— А де батько?
— Потонув, коли Софійці рік виповнився. Відтоді й п’ю.
— Не працюєш?
— Мила підлоги у магазині. На минулому тижні звільнили за прогули.
— А він?
— Підробляє. Якось крутимося…
Вона уважно подивилася на мене й знову попросила:
— Якщо щось… не покидай їх, будь ласка. Бачу, добра ти. Ну хоча б у дитбудинку навідуй.
Я встала й пішла до дверей. Голова відмовлялася сприймати цю ситуацію. Я була приголомшена її проханням.
Діти вийшли проводити. Обоє підійшли й обійняли мене. В очах виступили сльози. Швидко витерла їх, сказала Денискові, що він знає, де мене шукати. Розвернулася й вийшла. Вже на вулиці дала волю плачу. Сльози котилися градом, і люди озиралися. Ввечері розповіла все чоловікові. Він мене підтримав і сказав: якщо щось трапиться — дітей не покинемо. Син, почувши нашу розмову, підійшов. Усі троє обнялися й мовчки посиділи на кухні.
Дениско прибіг через три дні. Розповів, що мама зникла, а вітчима забрала поліція. Софійка у сусідки, але сСьогодні, коли Софійка вперше сміливо обійняла мого чоловіка, я зрозуміла — наша родина стала повноцінною, і тепер ми всі будемо щасливі разом.
