Бабуся з клунком у руках готувалася до самотності… але попереду її чекало не зрадження, а щастя.
У будь-якому віці життя вміє завдавати болю. Особливо — у старості. Коли прожите все, що можна було, віддано найкраще, а потім раптом лишаєшся сам. Безпомічний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самоту може бути лише відчуття, що тебе зрадили — ті, заради кого ти жив. І Ганна Степанівна була певна: її час настав.
Того дня вона сиділа у своїй кімнаті, слухала, як за стіною на кухні метушиться невістка Оксана, і думала про минуле. Про сина Дмитра, якого вже три роки як нема. Про онука, що поїхав працювати до Львова і майже не телефонує. Про себе — стареньку, незграбну, завжди невпопад. Вона відчувала себе тягарем. Саме тому й не здивувалася, коли до кімнати увійшла Оксана з холодним поглядом і різким голосом:
— Ганно Степанівно, зберігайтеся. Хочу відвезти вас у одне місце. Гадаю, вам там сподобається.
Бабуся ніби опинилася під струмом. Серце стиснулося, пальці вчепилися в підлокітник крісла.
— Куди? — хрипко видихнула вона.
— Незабаром дізнаєтеся, — ухильно відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.
Ці слова лише підтвердили найгірші побоювання. Ганна Степанівна знала: так буває. Спочатку терплять, потім дратуються, а далі — тихо, без скандалів — відвозять. Додому, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками та тугою. Де ніхто не тримає за руку й не кличе «мамою».
Після смерті сина Ганна Степанівна продала свою хатину — гроші пішли на лікування, лікарні, безсонні ночі. Коли Дмитро пішов, вона залишилася зовсім одна. Їй не було куди йти, і Оксана дозволила їй лишитися у себе. Стосунки між ними завжди був напруженими. Але онука Софійка — її світ у віконці — щиро любила бабусю, і ця любов хід трохи розвіювала самоту.
— Можна мені попрощатися з Сонечкою? — тихо запитала Ганна Степанівна, мнучи у пальцях поділ халата.
— Звісно, — здивувалася Оксана. — Але ходімо швидше.
Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Старий клунок, куди вона акуратно склала все, що в неї лишилося. Біля дверей зупинилася на мить, провела рукою по одвірку, торкнулася стін — немов прощалася. Потім пішла за Оксаною. Маленькими, повільними кроками, майже беззвучно.
Увесь шлях Ганна Степанівна дивилася в підлогу. Не хотіла бачити, як минають будинки, машини, люди. Їй було байдуже. Вона їхала, як на вирок. Думала лише про те, чому Оксана терпіла її так довго. Чому не вигнала раніше.
— Приїхали, — сказала Оксана.
Бабуся підвела очі. І не зрозуміла. Навпруги було гарно, як на листівці: ліс, річка, гори вдалині. Пахло сосною та свіжістю. Ніяких казенних парканів, охоронців, медсестер. Лише хатинка, маленька й затишна, ніби зі старої поштівки.
— Що це? — запитала Ганна Степанівна, збито.
Оксана глибоко вдихнула й відповіла:
— Дмитро розповідав мені, як ви мріяли жити у хаті біля гір і річки. Я довго думала, як виконати його мрію. Продала квартиру, і ми купили цю оселю. Тут житимемо всі разом. Софійка — вже доросла, їй купимо помешкання у місті, щоб починала своє життя. А ви… тут будете справді щасливі. Вибачте, що не сказала відразу — хотіла зробити вам сюрприз.
Ганна Степанівна завмерла. Вона не вірила. Не розуміла. Лише стояла з цим клунком, який стискала, мов рятувальне коло, і дивилася на невістку. А потім просто заплакала. Не від болю. Не від страху. А тому, що її почули. Що вона все ж комусь потрібна. Що її не зрадили.
— Пробач мені, Оксанко… За все. За сварки, за холод. Я була неправа, — прошепотіла вона, обіймаючи невістку.
— Пустіть, Ганно Степанівно. Усе буде добре. Ми тепер родина. Я завжди буду поруч.
Вони стояли посеред нового подвір’я, в обіймах, що стали теплішими за рідні. А за їхніми спинами дзюрчала річка, тихо шелестіло листя, і починалося зовсім інше життя — таке, у якому старість не буде страшною, а любов — ненасправжньою.
