Поступово провели до дому нашої 78-річної тітки воду, а згодом і газ, облаштували всі вигоди, встановили баню і перекрили дах, щоб їй було комфортно жити в селі; а одного дня я несподівано знайшла її будинок на сайті нерухомості, і з’ясувалося, що тітка Катерина, яка обіцяла залишити спадок нашим дітям, продала його майже за двісті тисяч гривень та передала гроші племінниці зі Швеції, а ми залишилися ні з чим після всіх наших вкладень.

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 3 хв.Опубліковано 12.02.2026

Поступово ми провели до її хати воду, а згодом і газ. Далі зробили всі зручності в будинку. Я знайшов будинок моєї тітки на сайті з оголошеннями про продаж нерухомості.

Моїй тітці Ганусі сімдесят вісім років, у неї дві сестри. Одна із сестер моя мама. Тітка Гануся була заміжня принаймні десять разів. Її останній чоловік помер десять років тому. Дітей своїх вона не мала. Тітка з чоловіком мешкали у старій сільській хаті, де ніколи не було жодних зручностей. У хаті дві кімнати, а туалет стояв на дворі.

Чоловік тітки був людиною, про яку казали: “живий персонаж”. Ми часто їздили до них у гості. Молодша сестра тітки жила у Швеції. Сестри підтримували зв’язок дзвонили одна одній час від часу.

Після смерті чоловіка ми мусили бувати у тітки ще частіше. За свої гроші купували їй вугілля й дрова на зиму. Допомагали садити город, прибирати. Ніколи не брали від неї нічого. Безліч разів просили переїхати в місто до нас, але вона відмовлялась, казала, що для міста не створена.

Поступово ми провели до хати воду, електрику, згодом газ. Усе зробили для її зручності. Збудували лазню на подвірї, перекрили дах. Все для того, щоб тітці Ганусі жилося краще у селі. Вдячна тітка казала, що віддасть хату нашим дітям у спадок.

Їздили до неї при кожному поклику. А згодом виявилось тітка подалася до Швеції, оселилася у молодшої сестри. Ось так раніше сестри майже не спілкувалися, а зараз між ними прокинулася справжня любов. А що з хатою? Сказала, хай наразі стоїть.

Думав собі не важливо, як там у них будуть йти справи, тітка ще, може, повернеться. У сестри в Швеції є своя сімя чоловік і доросла донька. Всі вони мешкають під одним дахом.

Ключі від хати тітки були у нас, і ми вирішили поїхати на наступні вихідні, перевірити, чи все гаразд. Звісно, наш ключ вже не підійшов замок замінили, а на паркані білою фарбою великими літерами було написано: «Продається».

Повернувшись додому, я знайшов хату тітки на сайті з оголошеннями про нерухомість. Зателефонував за номером ріелтора. Виявилось, хату вже продали майже за вісімсот тисяч гривень. Я не подзвонив тітці був дуже на неї сердитий.

Без тих грошей, які ми вклали хата б нічого і не вартувала. За місяць тітка зателефонувала й сказала, що продала хату, а гроші дала своїй племінниці дочці сестри зі Швеції. Тепер і не знаю, як дивитися в очі дружині, адже ті гроші, вкладені у хату тітки, були і його також.

ДОЛЯ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ: – Дівчино, ось тримайте продукти й доглядайте за ним! Я й підійти боюся, не те що з ложечки годувати, – різко кинула пакунок на ліжко, де лежав її хворий чоловік, дружина пацієнта. – Не переживайте так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому потрібен ретельний догляд, я допоможу Дмитру стати на ноги, – мені, як медсестрі, не вперше доводилося заспокоювати дружину пацієнта з туберкульозом. Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину та ніби вже заздалегідь відрікалася від чоловіка. Наперед зазначу: через багато років їх син Юрко теж захворіє на відкриту форму туберкульозу, й Алла одразу поставить на ньому хрест. Та Юра виживе й одужає. Дмитро, попри важкий діагноз, жартував, сміявся та прагнув швидше повернутися додому. У селищі, де жила його сім’я, не було тубдиспансеру, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка — занедбаний, у старому одязі, без тапочок. – Дімо, а якщо я вам дещо з речей принесу? Ви ж навіть у туфлях ходите, тапочок нема. Приймете від мене гостинця? – жартувала я. – Від вас, Віолетто, навіть отруту, як ліки, прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте мені видужати, а там… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно вивільнила долоню й вийшла з палати. Серце моє билося шалено… Невже я закохалася? Не хочу, це гріх — руйнувати сім’ю. Але серцю ж не накажеш… Я все частіше заходила до палати Діми, довго з ним розмовляла, особливо у нічні зміни. Ми перейшли на «ти». У Діми є п’ятирічний син: – Мій Юрко схожий на свою красиву маму. Знаєш, Віолето, я дуже любив Аллу, все для неї робив. Вона ж, хоч і яскрава жінка, більше всього любить себе. Її егоїзм — наче кислота. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина, – тяжко зітхнув Діма. – Та ж Аллі далеко їздити, – намагаюся виправдати дружину. – Кинь це, Віолето! Як кажуть, дружина чоловіка любила — у тюрмі місце купила… А до коханця й на край світу поїде, – Діма роздратувався. – Спокійної ночі, Дімо. Не роби різких рухів — усе налагодиться… – сказала я, вимкнула світло й вийшла. Очевидно, Діма страждав: лежить безпомічно в лікарні, а дружина живе своїм життям. За тиждень я почула крик у палаті. – Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Йди геть! – кричав Діма на налякану Аллу. Вона зірвалася з місця й вибігла з палати. – Що сталося? – питаю я. Діма мовчки відвернувся до стіни, аж трусився під ковдрою… Минув місяць — Алла так і не приїхала жодного разу. – Дімо, може, зателефонувати дружині? – Не треба, Віолетто, ми розлучаємося, – спокійно каже він. – Через хворобу? Нісенітниця, ти йдеш на поправку! – Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала, щоб сказати — мовляв, нехай її коханець трохи поживе в нашому домі, раз зі мною все примарно, а їй чоловічі руки потрібні… – Діма замовк. – Жах… – лише це вихопилося в мене. Незабаром Алла приїхала з іншим чоловіком, якого я бачила у дворі. Алла провела з ним час й пішла, чмокнувши у щоку. – Дімо, тебе виписують, – повідомила я. – Віолетто, хотів спитати… Та ні… – Дімо, я згодна! Ти ж це хотів сказати, авжеж? – наважилась я. Діма розповів: – Віолетто, мені нема де жити. Можна, я поживу у тебе? Алла виходить заміж. – У мене є дитина. Ти зможеш її прийняти? – Дитина не перешкода. Я вже люблю її, – Діма подивився мені у вічі так, що я розтала… Відтоді минуло багато років. У нас з Дімою двоє спільних дітей і затишне родинне гніздо. Юрко, син Діми, часто нас відвідує з родиною. Моя донька від першого шлюбу живе закордоном. Хоч шлюбу насправді не було – просто молодість… А Алла не раз виходила заміж, народила сина від іншого, але була байдужою матір’ю — син зростав самотньо, а по смерті Алли його відправили у інтернат… Ми з Дімою вже літні, але кохаємо одне одного сильніше, ніж у молодості: цінуємо кожен день, кожен погляд, кожне подих…

Ти – старший брат, а це означає, що повинен допомогти своїй молодшій сестрі. Маєш дві квартири — одну подаруй сестрі! Недавно ми святкували день народження моєї зовиці. Аліна ніколи не ставилася до мене з теплом, і я відповідала тим самим. На святкування зібралася вся наша родина: від бабусі й дідусів до самої іменинниці. Кожен родич вважав своїм обов’язком привітати мого чоловіка з днем народження сестри й при цьому захоплювався його щедрістю. Ми приймали з чоловіком привітання й не могли нічого зрозуміти. Тримали в руках конверт із п’ятьма сотнями гривень — і вважали це досить хорошим подарунком на таке свято, але називати його особливо щедрим було б перебільшенням. Все стало зрозуміло, коли моя свекруха почала вітати іменинницю. — Марку, твоя сестра сьогодні святкує. Вона досі сама й не має чоловіка, тож як старший брат ти мусиш піклуватися про її безпеку. Тепер ти власник двох квартир, одну віддай Аліні. Всі гості зааплодували, а я ледве не впала з крісла — не очікувала такої нахабності. Але на цьому справа не завершилася. — Братик, віддай мені квартиру в новобудові! А коли вже можна заселятися? — вирішила прояснити ситуацію. У нас з чоловіком дійсно дві квартири. Одну я отримала у спадок від бабусі — ми трохи оновили ремонт і здаємо її в оренду. Гроші з оренди йдуть на оплату іпотеки за квартиру в новобудові, де ми й живемо. Чоловік не має жодних прав на мою квартиру у спадок, я планувала залишити її нашій дитині, а не зовиці. — Забудь! Квартиру, яку здаємо, я отримала у спадок, а в новій ми живемо самі. — Дитинко, ти сильно помиляєшся, бо ти — дружина мого сина, а отже все ваше майно повинно належати йому й керувати має він. — Можеш допомагати своїй сестрі, якщо хочеш, але без моєї власності! Марку, що ти скажеш? — Кохана, ми заробимо більше й купимо нову квартиру, а цю подаруємо Аліні — сьогодні ж її день народження! — Ти це серйозно? — здивувалась я. — Якщо буде потреба, можеш віддати сестрі частину нашої спільної квартири — але тільки після розлучення! — Тобі не соромно так казати чоловікові? Хочеш розлучення — отримуй! Сину, збирай речі й повертайся до матері, а ти — жадібна й підступна! — сказала мені моя свекруха. Після цих слів я покинула цей божевільний дім, бо не хочу бути серед тих, хто вирішує розпоряджатися моєю власністю.