На кухні пахло смаженими котлетами, коли в двері подзвонили. Віра, не встигнувши навіть зняти фартух, відкрила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — жваво сказав він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася Віра.
— Квартира десята? — уточнив він.
— Так.
— Тоді все вірно.
Жінка невпевнено розписалася в бланку й отримала велику коробку. Щойно вона її відкрила, кров застигла в жилах. Усередині був похоронний вінець. Не новорічний, не декоративний — справжній, з траурною стрічкою, на якій було написано її ім’я.
Відправник не зазначився. Лише мовчазне послання: «Спи спокійно, Віро».
— Треба ж до такого ступеня ненавидіти, щоб прислати додому вінець! — тремтячим голосом шепотіла вона пізніше.
Чоловік, Андрій, не надав значення:
— З чого ти взяла, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть імені мого не вимовляє! — з болем нагадала Віра.
І справді, майбутня свекруха не любила в ній усе: зріст «метр з кепкою», роботу на ресепшені, скромні сукні. Віра старалася, шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневагу й уколы.
— Подивися на цю недолугу, — шепотіла Оксана Борисівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, вдаючи, що все гаразд. Та саме його мовчання стало згодою. Мама все частіше дозволяла собі зайве — навіть попри те, що жили вони на території Віри.
Коли Віра запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке влаштує свекруху, та відхилила всі варіанти. Голосно, з докорами, з істерикою. А Андрій пив чай і мовчав.
Не вийшло з вінцем — був наступний крок. Чоловік раптом виявив на антресолі чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — процідив він, тримаючи «знахідку».
— А тобі самому нічого не здається дивним? Як я могла туди залізти? Там же навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Все стало на свої місця. Але Андрій промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Віра знайшла у відрі… живого, але обмерзлого у холодильнику їжака. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це було зроблено навмисно: «Сам заліз, буває».
Пізніше Віра знайшла під ліжком ляльку з встромими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку було поставлено випадково. Віра повернулася з роботи раптом і застала чоловіка з іншою. У своїй же квартирі.
Виставила. Швидко. Жорстко. У одних шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Але Віра вже не вірила. Тим більше що «гостья» виявилася племінницею подруги свекрухи. Все стало надто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось би не витримав і трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Андрій? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там сюрприз. У мами — роман. Остання любов, як виявилося, буває гучнішою за першу. І не в неї в квартирі, а в однушці ухайора. Оксана Борисівна — бездомна з коханням.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
