Потісніться, ми тут поживемо років з десять
Свекруха трохи помовчала, а потім сказала:
Ой, Даринко, Марічка така жінка наполеглива… Як щось собі в голову візьме.
Та ти ж і її зрозумій: хоче Марічку свою, Наталочку, на навчання відправити, дати їй освіту…
За мій рахунок? Дарина зупинилася перед люстром.
З відображення на неї дивилася бліда жінка з розпатланим волоссям.
Олено Василівно, зупиніть їх. Хай виходять на найближчій станції і їдуть назад. Я їх не зустрічатиму. Квартиру не віддам.
А як же я їх зупиню? заголосила свекруха. Вони вже в дорозі. Марічка ж кредит узяла на навчання, у них на житло взагалі ні копійки нема.
Вона так розраховувала на твою допомогу. Дарю, ну вижени квартирантів, та що тобі, рідна кров ж бо…
Рідна кров? Я цю Наталку, племінницю вашу, бачила двічі у житті! Я маю виставити людей на вулицю, позбавити своїх батьків підмоги, а дочку гуртків, тільки тому, що ваша сестра так вирішила?
У кишені пискнув месенджер. Дарина, не знімаючи пальта, дістала телефон. Повідомлення було від Марії, сестри свекрухи.
«Дарина, привіт! Ми вже у потязі. Квитки взяли на 19:40, зранку будемо на Південному вокзалі. Зустрічай нас із Наталкою.
Вишли адресу своєї однокімнатної, ми минулого разу не записали. Де ключі забирати?»
Дарина застигла. Вона перечитала повідомлення тричі, сподіваючись на помилку. Яка однокімнатна? Яка Наталка?
Мамо, ти чого стоїш? Соломійка виглянула з коридору. Їсти хочу.
Зараз, котику, Дарина механічно погладила доньку по голові, не відриваючи погляду від екрана.
Вона набрала номер Марії. Відповіли одразу, на фоні було чути ритмічний стукіт коліс та збуджений сміх.
Алло, Даринко! у тітки голос аж дзвенів з радісного захвату. Ну що, отримала новину? Ми вирішили без попереджень, щоб ти не переймалася готуванням, самі все купимо!
Маріє, зачекайте, перебила Дарина. Я нічого не зрозуміла! Куди ви їдете?
Як куди? До Києва! Наталка ж вступила я ж ще навесні казала. На бюджет не пройшла, ну нічого, на платному вчитиметься.
Ми з речами, все, їдемо вживатися у твою квартиру.
В мою… що? Дарина сперлася спиною об стіну. У ту квартиру, яку я здаю вже шість років? Маріє, ви не при своєму глузді?
Ой та облиш! голос Марії одразу став різким. Шість років тому, як тобі та однокімнатна від бабусі перепала, ти ж памятаєш?
Я ще сказала тоді: «Ото Наталці буде де жити, як на навчання поїде». А ти промовчала! Значить, погодилась. Ми й чекали стільки років.
Я промовчала, бо подумала, що це дурний жарт! майже крикнула Дарина. Я й близько не збиралася туди нікого пускати.
Там живуть люди родина з дитиною. У нас договір, квартиранти платять вчасно. Я ті гроші батькам на ліки надсилаю, а Соломійці на танці й малювання.
Ви взагалі думали про це, коли квитки купували?
Ми думали, що ми рідні люди! Марія вже кричала. Чи то кияни зовсім совість втратили?
Племінницю на вокзалі залишиш? Ти чоловіку своєму дзвонила? Він знає, що ти його родичів виставляєш?
Чоловік у відрядженні під Харковом, там звязок раз на раз. І квартира моя, Маріє. Моя.
Куплена моєю бабусею й залишена мені. Артем жодного стосунку до неї не має.
Ах, от як ти заговорила! Наталка, чуєш? Дружина брата твого нами погордувала! Нічого, приїдемо розберемось!
Все, звязок поганий, завтра на пероні побачимось.
У слухавці короткі гудки. Дарина зовсім остовпіла.
Соломійко, на кухню іди, там запіканка у холодильнику, розігрій собі сама, крикнула доньці й тремтячими руками набрала свекруху.
Олена Василівна підняла не одразу.
Так, Даринко, слухаю.
Олено Василівно, ви знали, що ваша сестра з донькою їдуть у Київ займати мою квартиру?
Ну… Марія щось таке казала… Я думала, ви домовились, мяко відповіла свекруха.
З ким домовились? Дарина ходила туди-сюди по коридору. Я вже шість років здаю квартиру.
Половину грошей даю татові й мамі на ліки. Ви ж знаєте, як їм важко на одну пенсію.
Друга половина Соломійчині гуртки.
Чому ви їм не сказали, що це неможливо?
Не кричи на мене, у свекрухи забриніла образа. Я тут зовсім ні при чому. Розбирайтеся самі.
Тільки Артему не дзвони, не нервуй, у нього ж важливі перемовини, він і так на нервах.
Дарина жбурнула телефон на диван. Чоловік зазвичай уникав родинних сварок, але варто було торкнутися матері чи тітки ставав мякшим від тіста.
Та, Даринко, вони ж із провінції, інше уявлення про життя, зазвичай казав Артем. Легше поступитися…
Вона спробувала додзвонитись до чоловіка. «Абонент поза зоною досяжності». Звісно. Коли він потрібен завжди поза зоною.
***
Скандал був гучний. Марія почала телефонувати о пятій ранку, вимагала, щоб Дарина негайно їх зустріла.
Ми втомилися, їсти хочемо! І холодно тут, змерзли. Ти що, ще спиш? Вставай! Швиденько! За пятнадцять хвилин будь тут!
Дарина спросоння не одразу зрозуміла, з ким говорить. Зрозумівши різко відповіла:
Відчепіться від мене! Нікуди не поїду! І в мою квартиру вас не пущу. Все, надокучили вже.
Після десятого дзвінка номер тітки пішов у чорний список.
Марія телефонувала вже з номера доньки, довелося блокувати і його.
Весь день Дарині дзвонила Олена Василівна: вмовляла піти на поступки рідні, погрожувала, що образиться і все розповість сину
А ввечері несподівано приїхав Артем чоловік повернувся з відрядження без попередження.
Даринко, що сталося? запитав одразу з порогу. Мама дзвонить, плаче, каже, ти тітку Марію на вулицю вигнала.
Дарина, поцілувавши й обнявши чоловіка, пояснила:
Вони приїхали без попередження. Почали вимагати, щоб я квартиронаймачів вигнала й Наталку безкоштовно мінімум на 5 років заселила.
Артеме, хіба нормальні люди так роблять? Невже сорому не мають?
І, наскільки знаю, вже розмістилися у твоєї мами.
А ти чого приїхав?
Та мама покликала, зітхнув чоловік. І Марія обривала телефон…
Може, все ж поступимось їм? Поки гуртожиток не дістануть
Дарина похитала головою:
Артеме, гуртожитку не буде. Вони навіть документи не подавали, Марія була впевнена, що вже мають квартиру. Мою!
Ти усвідомлюєш, яку наглість треба мати? Вони навіть не шукали інші варіанти, просто їхали у свою однокімнатну.
Мама каже, ти обіцяла шість років тому…
Я промовчала на поминках, Артеме. Мені тоді було не до таких балачок.
Тітка Марія лютує. Каже, ми для них тепер не існуємо. До речі, у мами не залишились далеченько до університету.
Я переказав їм десять тисяч гривень, нібито щось зняли…
І слава Богу! Дарина плеснула рукою по столу. Це новина дня. Я навіть через ці гроші сваритися не буду. Відчепились і добре!
Артем тяжко зітхнув і опустив голову.
Даринко, зняли кімнату в комуналці. Тітка Марія кричить, що там таргани й сусіди-алкоголіки.
Навчиться, якщо хочеш жити у столиці крутитись треба, а не чекати з неба манни від родичів, яких бачив двічі у житті. А ти жодного разу їй і листа не написав на день народження!
Дарина розвернулася до спальні, чоловік мовчки пішов слідом.
Даринко, якось незручно вийшло, нібито справді покинули їх напризволяще.
А якщо щось трапиться? Якщо сусіди буйні? Якщо раптом нападуть?
Тобі хіба не шкода Марію?
Дарина різко обернулася:
Артеме, у мене є дочка, є батьки, про яких я дбаю. Є квартира, яку бабуся заробила тяжкою працею.
Я не дозволю розтринькувати її тільки тому, що хтось, за 600 км, вирішив, що йому більше треба.
Чому я маю їх жаліти?
Чоловік промовчав, Дарина додала:
Їстимеш? Піду розігрію вечерю. І давай цю тему закриємо. Якщо хочеш їм допомагати допомагай із своєї зарплати.
А квартира здається, нікого виселяти я не буду. І крапка.
Гаразд. Ти маєш рацію. Напевно, і я б не зрадів, якби твої батьки приїхали до моїх на дачу і сказали: «Потісніться, ми тут поживемо років десять».
Після вечері, коли Артем пішов до ванної, Дарина подивилася телефон. Від свекрухи висіло непрочитане повідомлення:
«Даринко, ну не можна так. Марія захворіла від нервів. Привези їм хоч продуктів.
Бери побільше, щоб на кілька тижнів вистачило.
Обовязково мясо, овочі, фрукти, шоколадні цукерки. Каву, чай, засоби гігієни, олію соняшникову.
Можна ще рибу. Консерви не бери Марія таке не їсть. Адреса:…»
Дарина заблокувала і свекруху. Нехай хоч кілька днів у чорному списку посидить.
***
Ніч минула спокійно телефон не дзвонив.
Марія приїхала зранку, рівно о 7-й.
Дарина прокинулася від гучного стуку у двері.
Артем ще спав, довелось відкривати самій.
Сестра свекрухи, не вітаючись, накинулася:
Спиш, значить, у теплі, під ковдрою, на чистій постелі?
Ти б спитала, як ми з Наталкою ночували?
Жахливо! Таргани лазять, холодно, брудно, підлога крижана!
Справа всю ніч кричали «Ой у лузі червона калина», а зліва сварилися.
Маєш совість? Родичів залишила у таких злиднях?
Знаєш, люба, я не збираюсь з тобою сваритися. Не хочеш виганяти своїх квартирантів? І не треба! Ми з Наталкою тоді переїдемо до вас!
У вас трикімнатна, одну кімнату точно виділите. Щоб більша була, бо нас двоє!
У вас місця вистачить!
Не переймайся, я затримаюся ненадовго на 3-4 місяці, може, на пів року.
А потім до себе, коли донька остаточно призвичаїться.
Дарина остовпіла.
Забудьте сюди дорогу! Давайте вже не сваритися. Треба, щоб я викликала поліцію? Можу, мені не складно.
Та навіщо вам ті проблеми?
Марія почервоніла Дарина навіть злякалася.
Та щоб тобі… Щоб усе життя твоя донька підлоги мила, без освіти лишилась!
Почекай, я ще нагадаю тобі твою «доброту».
Життя кругле, а деякі речі слизькі!
Прийде й твоя година просити допомоги не чекай, не прощу ніколи!
Дарина просто зачинила перед носом далеких родичів двері. Тітка ще трохи поволала на сходах, потім пішла.
***
Після сварки з Марією стосунки зі свекрухою зіпсувалися Олена Василівна з невісткою не спілкується.
Артем продовжує приїжджати до матері, допомагає їй, часом привозить Соломійку, але у квартиру сина Олена Василівна більше «погостювати» не заходить.
Дарина навіть зраділа цьому на одну проблему менше.
Життя навчило Дарину головному: рідна кров не завжди мірило справедливості. Допомагати треба тим, хто цінує, і ставити межі навіть найближчим. Треба вміти відстоювати свій простір і свою родину, інакше твоя доброта стане для інших приводом для безкарної зухвалості.
