Поведінка моєї внучки колись стала справжнім болем для всієї родини. Її батьки так балували дівчинку, що вона вже уявляла себе ніби справжньою княжною, вважаючи, що всі навколо її слуги. Ба гірше, ось-ось мала йти до школи, а досі могла лічити лише на пальцях.
Змалку вся рідня вбачала у допомозі її вихованню свій обовязок. Свекруха навіть переїхала до маленької київської квартири сина та невістки, щоб бути поруч з онукою. Та замість правильної поради дорослі виконували усі забаганки малої Лесі, вчачи її, що варто тільки поплакати чи підвищити голос і все здійсниться.
Ще й півроку не минуло, як Леся вже вміла керувати дорослими. Через це постійно вдома панував безлад, і про інших дітей чи старших у хаті теж перестали дбати. Від розпачу зять вирішив піти з дому, але й після розлучення купував доньці сукні, черевички, лак для нігтів, аби тільки вона вважала себе княжною. Усі намагання інших, навіть виховательки, звернути увагу на поведінку дитини чи обмежити її свавілля наштовхувалися на спротив і призводили до сварок.
Виховання Лесі звелося до того, що головною уявою стала міфічна княжна, і справжнє навчання відійшло на другий план. Скоро до першого класу, а вона ще лічить на пальчиках і не знає навіть найпростіших речей, якими володіють її однолітки. Батьки все виправдовували своїм сучасним підходом: хай дитина сама обирає, як жити, ніяких обмежень! Та вчителька наполягала на тому, що дитина повинна вміти поводитись скромно та знати, як розмовляти з дорослими.
Втомлені від постійних вибриків і невихованості дівчинки, рідні потроху обмежили спілкування кожному хотілося зберегти власні нерви. Всі погоджувались: настав час, щоб її батьки взяли на себе відповідальність і прищепили Лесі хоча б елементарні цінності та правила, без яких важко вижити у нашому непростому світі.
