Поведінка онуки стала справжнім приводом для хвилювання у всій родині, адже батьки так її залюбили, що дівчинка почала вважати себе справжньою княжною та ставиться до всіх навколо, немов до своїх слуг. Ситуація тільки погіршилася, оскільки вже ось-ось починається школа, але дитина все ще користується лише пальцями, щоб рахувати.
Проблема виникла ще з її народження: кожен в роду відчув обовязок допомагати виховувати маля. Свекруха навіть переїхала у й так вже тісну квартиру сина у Львові, аби підтримати молодих батьків із немовлям на руках. Та, на жаль, замість правильної поради й виховання, дорослі тішили всі забаганки малої та навчили її, що криками і сльозами можна здобути будь-яке бажання.
Вже до пів року маленька Олеся навчилася керувати дорослими, як хотіла. Вдома постійно панує безлад і нікому, крім Олесі, не звертають належної уваги. З відчаю син вирішив піти з родини, однак і після розлучення не перестав балувати доньку: дарував їй сукні, косметику й черевички, неначе вона дійсно княжна із казки. Спроби інших членів родини або навіть вихователів звернути на це увагу завжди закінчувалися опором і гучними сварками.
Виховання онуки було зосереджене лише на ідеї, що вона особлива, через це дівчинка не мала жодної цікавості до навчання чи розвитку навичок. Ось вже скоро дівчинка йде у перший клас, але досі рахує лише на пальцях і не має навіть основних знань, притаманних її одноліткам в Україні. Батьки впевнені, що треба виховувати дитину у вседозволеності, дозволяючи самостійно приймати будь-які рішення без обмежень. Вчитель ж вважає, що дитиною має опановувати скромність і хоча б елементарна шана у спілкуванні з дорослими.
Зневірившись у поведінці й відсутності елементарних манер у дівчинки, ті, хто дотепер доглядав її, вирішили обмежити спілкування для збереження власної психічної рівноваги. Вони переконані: батьки повинні взяти на себе відповідальність за виховання дитини й навчити її хоча б найпростішим життєвим цінностям і принципам.





