Повернення
Мені стало зле ще на пероні.
Я ледве встигла добігти до смітника, стояла, зігнувшись, і відчувала, як дороге пальто брудниться об той заледенілий чавун.
Дівчино, вам не добре? долинув до мене знайомий мелодійний голос.
Йдіть…
Я випрямилася. Навкруги, як у німому кіно, текли люди в пуховиках, з торбами з ринку, з сітками картоплі.
У повітрі стояв запах дизеля, дешевих цигарок і тієї особливої провінційної затхлості, від якої у мене завжди починався головний біль.
Я ненавиділа цей місто. Ненавиділа такою чистою, майже стерильною відразою людини, яка втекла звідси ще пятнадцять років тому й зробила все, щоб забути дорогу назад.
Завібрував телефон.
Тато.
Марічко, ти де? Я вже на машині, зустрічаю.
Я на таксі доїду, відрізала я. Не треба мене зустрічати. Диктуй адресу лікарні.
Та мамку вже ж виписали. Вчора, кажуть, тиск впав, додому лікуватись. Я зараз за тобою
Вдома? у мене стиснулися щелепи. То я через дрібницю сюди їхала?
Марічко, не гарячкуй. Мама тебе чекає. Пиріжків напекла.
Яких пиріжків, Господи?!
Я кинула слухавку.
***
Будинок мого дитинства став ще меншим.
Я стояла у підїзді й дивилася на обдерті двері, оббиті дерматином. Сусідський кіт уже терся об мої чоботи, залишаючи шерсть. Пахло борщем, котами і чимось солодким. Завжди так пахло. Завжди.
Я зайшла без стуку.
Мама сиділа на кухні. Маленька, сива, у потертій халаті, з-під якого виглядала нічна сорочка.
Побачивши мене, вона змахнула руками, обличчя стало таким щасливим, таким винуватим, що мені стало не по собі.
Марічко! Доню! А я думала, ти до вечора
Я ж казала не брехати. Я не роззулася, стояла посеред прихожої в чоботях. Ти розумієш, що у мене контракт зривується? Я ніч у поїзді їхала, щоб тебе в реанімації побачити, а ти пиріжки печеш?
Мама опустила руки.
Пробач, доню. Я не хотіла тебе лякати. Просто тиск, ну, буває. Та так скучила
Це називається збрехала. Я зняла чоботи, кинула їх у куток. Гаразд. Де твій тонометр? Заміруємо, і я поїду в готель. Тут я ночувати не буду.
Доню, залишся
Мамо, в тебе унітаз тече, батареї ледь теплі, а сусіди через стіну лаються так, що стіни деренчать. Я не можу тут бути. Фізично не можу.
Я пройшла до кухні, сіла за стіл. На столі стояла тарілка з пиріжками рум’яні, ще теплі. Я навіть не подивилася на них.
Давай тонометр.
Мама принесла старого радянського тонометра з грушею.
Це ще що? скривилася я. Грошей на нормальний нема? Я ж тобі висилала.
Я ж на книжку поклала. Тобі. Може, згодиться
Боже…
Я накачала грушу. Цифри стрибали перед очима.
Сто шістдесят на девяносто. Ти сіль ложками їси?
Та зовсім трохи…
Гаразд. Завтра куплю тобі нормальні таблетки. І тонометр куплю сучасний. Я втомилась. Де тут постелити?
Мама заметушилася, побігла стелити. Я сиділа на кухні, дивилася у вікно на сірі пятиповерхівки і думала лише про одне: Лише б не застрягти. Лише б поїхати завтра.
***
Вночі я не спала.
Диван був коротким, пружини впиналися в спину, за стіною галасували сусіди, потім почалася бійка. Чутно було, як кричать жінки й чоловіки.
Я лежала і дивилася у стелю. Там була тріщина. Я памятаю її з дитинства. Тоді вона нагадувала блискавку. Тепер просто нагадувала, що дім втомлений життям.
Під ранок я заснула. І наснилося мені, що я маленька, з мамою йду на базар, і мама купує мені пиріжок з повидлом. Гарячий, у цукровій пудрі. А я така щаслива!
Прокинулася я від того, що плакала.
Сльози текли по щоках, і я не могла їх спинити. Лежала й хлипала, витираючись краєм простирадла.
За стіною вже було тихо. Тільки цокали годинники. Ті самі, старі, які мама обіцяла викинути.
Марічко? долинув мамин голос. Ти не спиш?
Не сплю, хрипко відповіла я.
Там до тебе прийшли.
Хто?
Та якась дівчина. Каже Олеся. Ти памятаєш?
Я підвелася на дивані. Олеся? Яка Олеся?
Одягнула халат, вийшла.
Переді мною стояла Олеся. Та сама Олеся, з якою ми дружили у школі. Ліпша подруга, котру я залишила, навіть не попрощавшись, коли їхала до Києва.
Олеся майже не змінилася. Все ті ж світлі коси, зібрані у хвіст, ті ж ямочки на щоках. Лиш очі стали втомлені, під ними сині круги.
Привіт, сказала Олеся. Мама твоя сказала, що ти приїхала. Думаю, зайду. Пятнадцять років не бачилися.
Я розгубилася. Хотіла сказати щось колюче, щось на кшталт як ти мене знайшла чи я зайнята, але зрозуміла, що не можу.
Заходь, кинула я.
Сіли на кухні. Мама, зрозумівши, що не треба заважати, пішла до сусідки. Олеся пила чай, обхопивши кухоль руками.
Я заміжня, поділилася вона. В мене донька, сім років. Соломія. Скоро у школу.
Вітаю, кивнула я.
А ти як? У Києві рай?
Нормально.
Заміжня?
Була.
А чому так?
Я знизала плечима. Не хотілося розповідати, що чоловік пішов до іншої, що квартира, машина, карєра не гріють ночами. Що я одна. Абсолютно одна.
Не зійшлися характерами, лаконічно мовила я.
Олеся кивнула. Помовчала. А тоді раптом сказала:
Я тобі пробачила…
За що? здивувалася я.
Як за що? Ти поїхала, навіть попрощатися не захотіла. Ми ж як сестри були! А ти і все. Мене спочатку боліло, тоді злило, а потім зрозуміла: значить, так треба. Ти своє життя будувала. Я теж. А зараз сидимо, чай пємо. І я рада тебе бачити.
Мені защеміло в грудях, я відвернулася до вікна.
Олесю, вибач. Дурна була.
Та перестань, усміхнулася подруга. Буває.
Проговорили ми до вечора. Олеся розповідала про чоловіка (працює на комбінаті, випиває, але добрий), про доньку (малює на всіх стінах), про життя. А я слухала і раптом відчула це цікаво. По-справжньому цікаво.
Слухай, сказала Олеся, збираючись. Приходь завтра до нас на вечерю. Я борщ зварю. Соломію познайомиш.
Я не знаю
Приходь. Мама твоя казала, що ти до середи. Давай пригадаймо, як були молоді.
Я кивнула.
***
Наступного ранку йду в аптеку.
Треба купити мамі ліки, гарний тонометр, щось корисне. Іду містом, дивлюся навкруги і раптом ловлю себе на думці: місто ж не таке й жахливе. Дерева в інеї, діти з санчатами, бабусі на лавках. Звичайне життя.
У аптеці черга. Стаю в кінець. Переді мною жінка в старому пуховику із сумкою повною продуктів. Переминається з ноги на ногу, дихає важко.
Вам зле? питаю.
Нічого, доню. Серце трохи. Зараз таблетку куплю і обійдеться.
Я придивилась: жінка біла, губи сині, на лобі піт.
Сідайте, прошу. Я сама куплю. Що саме?
Нітрогліцерин, дитино. Дякую тобі.
Я купила ліки, подала їй. Жінка поклала таблетку під язик, заплющила очі. За хвилину їй полегшало.
Дякую, красуне. Ти не місцева?
Місцева, кажу раптом. Я тут народилась.
Вийшла з аптеки і вперше за довгий час посміхнулась.
***
Ввечері прийшла до Олесі.
Вона жила у хрущовці, на пятому поверсі без ліфта. Піднімалась і думала: Як же я відвикла від таких сходів.
Чомусь сьогодні це не дратувало.
Двері відчинила дівчинка худенька, світловолоса, з великими очима.
Ви тітка Марічка? спитала. Мама веліла вас зустрічати.
Я тітка Марічка, усміхнулась я.
А я Соломія. Заходьте, у нас сьогодні борщ.
У квартирі було бідно, але дбайливо. Стара меблі, вицвілі шпалери, на стінах дитячі малюнки. Пахло борщем і пирогами.
Олеся метушилася коло плити.
Ой, Марічка! Заходь, роздягайся. Зараз їсти будемо. Соломіє, неси ложки.
Сіли за стіл. Я їла борщ і вперше за довгий час відчувала справжнє тепло. Давно не сиділа так без глянцю, простих людей.
А намалюй щось, попросила я Соломію.
Дівчинка серйозно подивилася, кивнула:
Ти гарна. Я тебе намалюю.
Малюй, усміхнулася я.
Вона принесла альбом і олівці, сіла біля мене.
Я пила чай з вишневим варенням, розмовляла з Олесею.
А у тебе є діти? раптом питає Соломія.
Нема, відповідаю. Не склалося.
Чому?
Соломіє! обурилась Олеся, досить!
Все добре, посміхаюся. Так буває, Соломіє. Не у всіх виходить.
Не переймайтеся, серйозно каже дівчинка, Ви ще молода. У вас все попереду.
Я розсміялась.
Дякую, мала.
Соломія простягає мені малюнок. На ньому жінка у довгій сукні, з короною, оточена квітами.
Це ви, пояснила Соломія. Ви як принцеса. Але сумна. Я домалюю сонце, і ви станете веселою.
Мені перехопило подих.
Дякую, моя хороша. Повішу цей малюнок у себе вдома, у Києві. Гаразд?
Гаразд. А ви ще приїдете?
Приїду, обіцяю. І відчуваю це правда.
***
Повернулася до мами пізно. Вона чекала.
Ну як там?
Добре, мамо. Дуже добре.
Я сіла поряд, взяла маму за руку. Тепла, шорстка, у плямах.
Мамо, пробач мені. За все.
Бог з тобою, доню. За що?
За те, що… за що соромилась вас. Цього міста. Сама себе. Думала, що я краща, бо поїхала. А я не краща. Я просто втекла.
Мама мовчала, гладила мене по голові, як в дитинстві.
Ти не втекла, Марічко. Ти вирвалась. Тут або тікай, або пропадай. Ти молодець. Тільки не забувай нас.
Не забуду, прошепотіла я. Обіцяю.
***
Зранку я їхала.
Тато відвіз на вокзал. Мама стояла на пероні, в старому пальті, махала рукою.
Я дивилася у вікно й відчувала, як щось стискається всередині.
Ти це… тато кашлянув. Приїжджай. Ми з мамою ж не вічні.
Приїду, тату. Чесно.
Я сіла в поїзд, знайшла місце. В телефоні повідомлення від Олесі: «Повертайся ще. Соломія питає, коли ви знову приїдете. Дуже сподобалась їй».
Я посміхнулася й заховала телефон.
Поїзд рушив. За вікном попливли сірі пятиповерхівки, гаражі, засніжені поля. І раптом я зрозуміла: цього разу у мене не болить голова, не нудить, не хочеться тікати й забути.
Я дістала з сумки малюнок Соломії. Розгорнула його. Принцеса в короні, квіти, недомальоване сонечко.
Я глянула у вікно. Там, над полями, сходило справжнє, велике червоне сонце.
***
Через тиждень я переказала Олесі пару тисяч гривень. Просто так. На Соломію: на фарби, на гуртки.
Олеся спершу відмовлялася, але я настояла.
А ще за пів року приїхала сама. Без попередження. Просто купила квиток і приїхала.
Сиділи ми втрьох на кухні я, Олеся і Соломія. Їли борщ і балакали. І я думала: певно, це і є щастя коли ти комусь потрібен. Просто так…
