Повернення було пізнім: Оля вже все вирішила
Ярослав похмуро намотував спагеті на виделку. Оля, спостерігаючи за ним, намагалася не показувати тривогу, але не витримала:
— Незручно, Ярославе?
Він лише насупився і мовчки продовжив їсти.
— Я ж усе зробила, як у рецепті…
— Нормально, — буркнув він, не піднімаючи очей.
— Тоді в чому справа? Що трапилося?
Ярослав різко відкинув виделку, голосно видихнув і почав метушитися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на болото! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Оля завмерла. Слова чоловіка били болючіше за ляпаса. Він продовжував:
— Ти подивись на себе! Була гарна, а тепер… — він замовк, шукаючи слово. — Домогосподарка, та ще й якась втомлена. У Максима дружина — вогонь: і в декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядає на всі сто!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні відсипаєшся. Мені просто не коли, — тихо спробувала пояснити Оля.
— Ось і завжди в тебе виправдання! А по факту — ти просто сіла мені на шию і деградуєш. Мені потрібен простір! Передих! Я з’їжджаю. Один. Не знаю, на скільки. Може — назавжди.
— А як же Іванко?
— Я буду платити, як треба. Навідуватимусь теж. Ти не залишишся без допомоги.
Ярослав підвівся. Оля, ніби опам’ятавшись, кинулася йому напереріз:
— А моя передишка? Я не людина? Чому тільки тобі можна піти від турбот?!
Він підійшов до неї близько, у голосі — дратівня:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши за собою важку тишу. Оля залишилася сидіти на кухні, обливаючись сльозами. У голові гуло: як жити далі? Так, Ярослав був холодним, але він хоча б був. І підтримка, і стабільність — усе руйнувалося.
Він пішов, навіть не попрощавшись із сином. Було очевидно — направився до своєї холостяцької хатинки.
Першу ніч Оля не зімкнула очей, але вранці, вичерпана до межі, вирішила: не буде принижуватися і благати повернутися. Сама впорається.
І справилася. Неочікувано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його вимоги, прати купу білизни. Гроші Ярослав надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила в соцмережах, як Ярослав веселиться з якоюсь жінкою, посміхаючись у камеру. Подруга намагалася підтримати: «Такий тобі не потрібен». А потім приїхала мама — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не засуджуючи, але іногда стискала кулаки, згадуючи про зятя.
З її приїздом Оля ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від мами нагадували: вона заслуговує на радість.
Ярослав, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без родини. Оля чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
Через три місяці в двері постукали. Ярослав. З речами. Виламувався, як переможець.
— Привіт, любима! Повернувся. Що в нас на вечерю?
Але Оля перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. З речами допоможу — вони вже спаковані.
Ярослав розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звичайно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він таки побачив Іванка. Той дивився на нього з недовірою. Ні радості, ні захвату.
Ярослав сподівався, що дружина просто хоче його проучити. Але Оля була непохитна. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної цінності — усе це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Іванком — нове життя. А Ярослав залишився з каструлями, які треба мити самому, і сорочками, які ніхто не прасує. Відпочив, мабуть…
