Яблука долі: повернення додому
Марія Іванівна стояла у своєму садку в селі Вербівка, дивлячись на яблуні, які гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був неймовірний. Яблука — червоні, жовті, з рум’яними боками — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — кому вони потрібні?
У селі майже нікого не залишилося. Молодь поїхала до міста шукати кращого життя, а стареньких можна було перелічити на пальцях. Взимку у Вербівці світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалась, Іванівно? — почувся голос за спиною. — Не передумала їхати?
Олена, сусідка, прийшла з візком по яблука.
— Це ти, Лено? — зітхнула Марія. — Бери, бери яблука. Хоч твоїй козі достанеться. Забирай все, скільки зможеш… Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток взяли.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто сюди ще оселиться? Невідомо, які люди приїдуть. Та й жити постійно навряд чи будуть, тільки на літо.
Олена замовкла й почала збирати яблука. Марія Іванівна, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай же який! Не пам’ятаю такого. Ледве зібралася їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо я це роблю.
— Сину так зручніше, — відповіла Олена. — Не доведеться сюди мотатися, усе під рукою: магазини, лікарі. І працювати не треба — ні дрова рубати, ні город копати.
— Так, — погодилася Марія, але голос їй тремтів. — Тільки душа моя тут залишиться. Розумом усвідомлюю, а серце не відпускає. Олено, лишаю тобі кота Борька та пса Чарія. Подивись за ними, поки я не розберуся. Борька, може, й у місто поїде, а Чарій старий, йому в квартирі не місце. Ось лихо…
— Не переймайся, Маріє, — кивнула Олена. — Завтра Чарія до себе заберу, а Борько сам прибіжить, він кмітливий. Тільки не запізнись на автобус. Сподіваюся, ще побачимося. Може, повернешся… А в гості обіцяла заїжджати, я чекатиму.
— Так, так… — пробурчала Марія. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив старенький автобус, скриплячи й брязкаючи. Марія, привітавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Вербівка була кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїстою. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повільно тупав. Раптом на одній із вибоїн він видав глухий скрегіт і став. Водій, щось буркнувши, виліз із кабіни.
— Що трапилось? — крикнула Марія, висунувшись у вікно.
Водій, присіМарія подивилася на свій дім, де в вікні світилося тепле світло, і зрозуміла, що справжнє щастя завжди було тут, поруч із тими, кого вона любить.
