Оленка помішувала борщ на кухні, коли телефон на столі коротко пропищав. Повідомлення було від її найкращої подруги — Марічки. «Приходь у кав’ярню, треба поговорити», — сухо написала вона. Оленка одразу спробувала передзвонити, але та не брала слухавку. Щось кольнуло в грудях, але вона вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, переодягнулась, і через півгодини вже йшла до їхньої улюбленої кав’ярні. За куточковим столиком сиділа Марічка. А поруч — Богдан. Чоловік Оленки. І їхня поза не залишала місця сумнівам.
— Марічко? Богдане?! — голос Оленки тремтів, як і руки.
Марічка, навіть не кліпнувши оком, сіла Богдану на коліна й нахилилася до нього. Богдан спробував підвестися, але Оленка вже розвернулася й вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. Раніше були й підозри, й дивні випадки, й богданові «затримки» на роботі. Але те, що у зраді була замешана її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і довіру.
Вони з Марічкою росли разом у маленькому провінційному містечку. Марічка була сиротою — мама зникла, а батька вона ніколи не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Оленка ж була улюбленою донькою в дружній родині. Батьки часто брали Марічку з собою — на пікніки, у кіно, на ярмарки. Та приросла до них, як рідна. Все дитинство — спільні спогади: лазили по деревах, грали у хатку, мріяли вирватися у велике місто.
І Оленці це вдалося. Медичний університет, весілля з Богданом — сином заможного бізнесмена, квартира, робота лікаркою. Марічка лишилася в містечку, продавала взуття. Але коли Оленка запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Богдан навіть сам допоміг знайти їй орендоване житло.
Оленка тоді не знала, що потай вони з Богданом вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Усе виплило пізніше. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Марічки з запрошенням у кав’ярню, а далі — сцена, яку не викреслиш з пам’яті.
Через місяць Богдан подал на розлучення. Марічка заїхала до їхньої з Оленкою квартири. Оленка, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалася в місцеву лікарню терапевткою, зняла кімнату. Там її й знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач йшов на пенсію.
Одного разу на обході Оленка зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Василь Іванович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла згадати, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:
— А ви не та сама дівчинка, яку я колись піймав, коли вона падала з дерева?
Оленка заніміла — спогад виринув миттєво. У дитинстві, повертаючись із школи, вона з Марічкою вилізли на стару вербу. Вона зачепилася сукняю, злякалася… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізеш? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову лунав поруч. І в ньому був спокій, який вона давно не відчувала.
За кілька тижнів Василь запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі — все пішло, як за велінням долі. Вони зблизилися, почали часто бачитися. А невдовзі — одружилися.
Зараз Оленка живе з Василем у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Марічка? Вона повернулася в провінцію й живе в бабусиній квартирці. Богдан швидко охолов до неї і виставив за двері. Говорять, тепер вона працює в овочевому кіоску. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, завжди повертається. І б’є болісно…
