Гарна Олеся Коваленко збиралася заміж. У університеті всі гадали, що саме ця пишна одногрупниця перша стане нареченою.
Але обранець виявився їхнім професором — доктором філологічних наук, який давно і міцно був одружений. Та кого й коли це зупиняло?
Ще й різниця у віці — лише тридцять років: цілком прийнятно!
— Начиталася дурниць у інтернеті! — лютувала Олесина бабуся. — Ось до чого додумалась — він же старший за твого батька!
— То й що? — уперто кривилася онука, якій подобалася увага похилого вченого. — Зараз це модно!
— Саме тому й модно! Ще тату на лобі зроби — «дур…а»! Тобі піде!
— І зроблю! — сміялася дівчина. — Якраз до весілля!
«Божа роса… Отак і зникає повага до всього святого!» — з сумом думала Ганна Василівна, спостерігаючи, як онука вертиться перед дзеркалом.
— Ти ж у нього вдома бувала! Чаю з його дружиною пила! — намагалася розбудити совість у дівчини бабуся. — Не соромно?
— А що тут соромного? Хіба я винна, що він у мене закохався? А бувала, бо так заведено — допомагати студентам з дипломом!
— Допомогла — і йди з Богом! А ти ж у їхнє л…іжко залізла!
— Ти задушлива, бабусю! І стара, як нафталін! Зараз час нового!
— Спати з чужим чоловіком — це, мабуть, новаторство? — підвищила голос Ганна Василівна. — І не кажи, що кохаєш — не повір ні за що!
Олеся фыркнула і пішла до себе: завтра закоханий професор запросив її на ювілей колеги. Це мав бути їхній перший вихід разом — треба ж починати!
Вони вже жили у знятій квартирі: нещодавно вчений пішов від дружини та подав на розлучення. Сьогодні дівчина прийшла по речі для свята.
Наступного дня, побачивши гарну Олесю поруч із лисим професором Борисом Петровичем, колеги трохи остовпіли. Особливо їхні дружини — усі вони були знайомі з його колишньою, Надією.
Нашарпані тітки переглядалися: «Оце номер! Ну й Борько! Може, дочка?»
Але Олеся поводилася однозначно: вкладала руку йому на стегно — надто сміливо для дочки!
Профессор нічого не помічав — він був щасливий! Бо Борис Петрович страшенно закохався!
Це називається «біс у ребро»: розумієш, що не так, але все відбувається ніби без твоєї волі.
Пішли танці — і він не відходив від Олесі. Було чудово: напівтемний зал, музика з минулого й поряд — молода, байдужа до всього дівчина, сповнена чарівності.
Потім Олесю запросив на повільний танець син ювіляра. Поки Борис дивився на їхній надто тісний танець, до нього підійшов колега й різко спитав:
— Що ти з нею збираєшся робити? Вона ж ту…па! У неї очі, як у корови! І на це ти проміняв свою Надю?
«Заздрить! — блиснуло в голові у Бориса. — У них дружини — давно не квіточки. А в мене — свіжий персик, і він мій!»
Стало ясно: друзі не схвалюють його вибір. «Та й по … з вами! — вирішив Борис. — У мене тепер яскраве життя!»
Музика заграла швидше, і Олеся з кавалером заплигали. Коротка спідниця дівчини піднялася, і здалося, що під нею нічого нема.
Жіноча частина гостей заворушилася. Борис зрозумів — час тікати, поки не побили. Він вивів Олесю, яка кричала: «Я ще хочу танцювати!»
Тоді вперше йому спало на думку: може, він поспішив? Може, не варто було так різати з розлученням?
Адже Надя ніколи б так не вчинила, хоч у молодості була не гіршою.
Але чесний чоловік уже всьо викла
