У старому будинку на околиці села Вербівка, загубленого серед поліських лісів, пахло пилом та надією. Оксана, трясучись у старенькому автобусі по розбитій дорозі, відчувала, як її нудить. Пилюка забивала легені, а серце стискалося від журби. Навіщо вона взагалі на це наважилась? Жити самій у сільській хаті, да ще й у такому стані — чисте безголов’я. Але рішення було прийняте, і назад дороги не було.
Оксана хворіла вже третій рік. Останній візит до лікаря приніс слабку надію: лікування допомагало, але ніхто не знав, чи надовго. «З вашим діагнозом усе непередбачувано», — сухо сказав доктор. Оксана не сперечалась. Життя давно втратило смак. З чоловіком, Богданом, вони жили під одним дахом, але стали чужими. Коли хвороба накрила її, він і зовсім віддалися, ніби вже шукав заміну, щоб не лишитися самотнім. Кохатися перестали давно, і Оксана змирилась.
Але вчора трапилось те, що перевернуло все. Повернувшись із лікарні, знесилена, ледве переставляючи ноги, вона застала у їхній тісній хрущовці п’яний гвалт. Богдан, святкуючи початок відпустки, привів усю свою бригаду. Густий цигарковий дим, лайка, сморід перегару пройняли кожен кут. Оксана пішла в парк, блукала годинами, але, повернувшись, знайшла лише сміття, порожні пляшки та хропучого чоловіка. Ввечері він, отямившись, потягнувся за новою порцією горілки. Оксана спробувала заговорити, але почула у відповідь грубість:
— Хатина моя, зрозуміла? Завод мені давав. Хочу — п’ю, хочу — гуляю. А ти тут ніхто!
«Хто я тут?» — думала Оксана, ковтаючи сльози. Її робота, скромна і малозаплатна, не варта була того, щоб за неї чіплятись. «Завтра звільнюсь і поїду, — вирішила вона. — У село, у батьківську хату. Хоч доживу свої дні в тиші, без п’яних галасів».
Будинок зустрів її запахом старого дерева та сушених зілля. Серце занило від споминів. Після смерті матері вона була тут лише раз, на похоронах. Але дім виглядав доглянутим — мабуть, сусіди наглядали. Ключ, як у дитинстві, лежав під половицею ґанку. Замок заскрипів, але піддався. Оксана увійшла, вдихнула пильне повітря і прошепотіла:
— Здрастуй, дому.
Дошки підлоги відповіли скрипом, ніби вітаючи господиню. Вона розчинила віконниці, впускаючи сонячне світло, і, перевдягнувшись, пішла до криниці по воду. Там її зустріла сусідка Ганна.
— Оксанко, це ти? — здивовано скрикнула жінка. — Повернулась! Мій Іван за домом доглядав, не даремно, виходить. Молодець, що приїхала. Заходь увечері, повечеряємо!
Оксана помила вікна, витерла пил, вимила підлогу до блиску. Дім ожив, задихав теплом. Втома навалилася важким тягарем — хвороба нагадувала про себе. Але Оксана вирішила затопити піч, щоб вигнати сирість. Ввечері, у сусідів, за простим веОксана засинала з усмішкою, знаючи, що тепер її дім — це не стіни, а люди, які чекали на неї.
