**Щоденник Аркадія Семеновича**
Красива Оленка Шевченко збиралася заміж. Університетські друзі й так знали – ця гарна однокурсниця вискочить заміж першою. Та ось нареченим дівчини став їхній професор – доктор філологічних наук, який був давно й болісно одружений. Але кого й коли це зупиняло?
Ще й різниця у тридцять років – нічого страшного!
«Начиталася дурниць в інтернеті! – лютувала Оленина бабуся. – Дивись, що вигадала – він же старший за твого батька!»
«Та й що? – уперто стояла на своєму онука, якій подобалася увага літнього професора. – Зараз так модно!»
«Саме тому й модно! Ще тату на лобі зроби – теж модно! Великими літерами напиши «ду…а» – тобі личить!»
«Та й зроблю! – сміялася Оленка. – Завтра ж піду – якраз до весілля!»
«Та й справді… Пропаще покоління! – сумно думала Ганна Іванівна, дивлячись на дівчину, що крутилася перед дзеркалом. – Нічого святого!»
«Ти ж бувала в нього вдома! Чай з його дружиною пила! – намагалася пробудити совість у онуки бабуся. – Не соромно?»
«А чого мені соромитися? Я винна, що він у мене закохався? А ходила тому, що так прийнято – допомагати студентам з дипломом!»
«Так, допомогла з дипломом – і йди з Богом! А ти – прямо до їхнього ліжка! До подружнього, до речі!»
«Ти зануда, бабусю! – заявила Оленка. – І старомодна, як нафталін! Зараз час нового!»
«Спати з чужим чоловіком – це, по-твоєму, нове? Розчарую – це називається зовсім інакше! – підвищила голос Ганна Іванівна. – І не кажи, що кохаєш – ні за що не повірю!»
Оленка фуркнула і пішла до себе: завтра закоханий професор запросив її як супутницю на ювілей колеги.
Це був їхній перший вихід у світ разом – треба ж колись починати!
Вони вже жили разом у знятій квартирі: нещодавно професор пішов від дружини і подав на розлучення. А сьогодні дівчина прийшла за сукнею для свята.
Наступного дня в кафе, побачивши гарну Оленку поруч із лисим Аркадієм Семеновичем, професори й доценти трохи притихли.
Особливо їхні дружини: усі вони знали й дружили з його першою дружиною – Людмилою.
Набряклі тітки переглядалися: «Оце так номер! Оце так Аркашка! Може, дочка?»
Але Оленка поводилася однозначно: загадково посміхалася й клала руку на стегно професора – для дочки занадто сміливо!
А професор нічого не помічав – він був щасливий! Аркадій Семенович повністю втратив голову від кохання.
Це називається «біс у ребро»: розумієш, що неправильно. Що так не роблять. Що це – нечесно. Що зрадив. Але все відбувається наче проти твоєї волі! Ніби під гіпнозом!
Пішли танці – і він постійно танцював з коханою. І це було чудово: напівтемний зал, ненав’язлива музика з минулого й поруч – молода, безтурботна й така бажана.
А потім Оленку на повільний танець запросив син ювіляра. І поки Семенович дивився на їхній занадто тісний танець, до нього підійшов колега й різко запитав:
«І що ти збираєшся з нею робити? Чим вона займається? Вчиться життю і шанує сімейні традиції?»
«У якому сенсі?» – здивувався професор, очікуючи лише захвату новою обраницею.
«У прямому! Вона ж ту…па – очі, як у корови! І на це ти проміняв свою Людку?»
«Заздрить, мабуть! – промайнуло в голові в Аркадія. – Неминуче заздриш, коли така дівчина не з тобою!
У них же дружини – давно не ягідки. Або ягідки, але вже у власному соку! А тут – солодкий персик, і цей персик – мій!»
Стало зрозуміло – друзі холодно зустріли нову пасію професора й не поділили його захвату.
«Та й … з вами! – вирішив Аркадій. – Мені навіть краще! Тепер у мене така насичена особистість!»
Музика заграла щось жваве. Дівчина з кавалером закрутилися.
Коротка спідничка Оленки піднялася, і здавалося, що під нею нічого нема – оце так стринги!
Жіноча частина гостей заворушилася: як це, …, розуміти?
Аркадій зрозумів – час тікати, поки не вдарили.
Він узяв за руку Оленку, яка опиралася – «Я ще хочу танцювати!» – і вивів із зали: «Додому дотанцюєш!»
І тоді вперше йому спало на думку: може, поспішив? Може, не треба було рубати з плеча з розлученням, а трохи почекати?
Адже Людка так ніколи б не вчинила, хоч у молодості була не гіршою.
Але чесний чоловік уже все розповів колишній дружині: «Полюбив і йду, пробач! Все тобі залишаю!»
А вона, розумна й тактовна, якій «друзі» вже розповіли про пригоди Аркадія, звісно, відпустила свого лисіючого Ромео.
Але Оленка, що сміялася під легким градусом, вивела професора з задуми: ось воно – його щастя! І ні, вона не глу…па! До речі, у корів дуже гарні очі!
Дні пішли своєю чергою. Аркадій Семенович інтенсивно працював. Красун
