У старому будинку на околиці села Калинівки, загубленого серед поліських лісів, пахло пилом і надією. Оксана, тремтячи в старенькому автобусі по розбитій дорозі, відчувала, як її нудить. Пилюка забивала легені, а серце стискалося від журби. Навіщо вона взагалі на це наважилася? Жити самій у сільському будинку, та ще й у її стані — чисте божевілля. Але рішення було прийняте, і назад дороги не було.
Оксана хворіла вже третій рік. Остання зустріч із лікарем принесла слабку надію: лікування допомагало, але ніхто не знав, чи надовго. «З вашим діагнозом все непередбачувано», — сухо сказав доктор. Оксана не сперечалася. Життя давно втратило смак. З чоловіком, Тарасом, вони жили під одним дахом, але стали чужими. Коли хвороба накрила її, він і зовсім віддалися, ніби вже шукав заміну, щоб не лишитися самотнім. Кохання померло давно, і Оксана змирилася.
Але вчора сталося щось, що перевернуло все. Повернувшись із лікарні, знесилена, ледве переставляючи ноги, вона застала в їхній тісній квартирі п’яний гвалт. Тарас, святкуючи початок відпустки, притягнув усю свою бригаду. Густий тютюновий дим, лайка, запах перегару пройняли кожен куток. Оксана пішла до парку, блукала годинами, але, повернувшись, знайшла лише сміття, порожні пляшки і хропучого чоловіка. Ввечері він, опам’ятавшись, потягнувся за новою порцією горілки. Оксана спробувала заговорити, але отримала у відповідь грубість:
— Квартира моя, розумієш? Завод мені давав. Хочу — п’ю, хочу — гуляю. А ти тут ніхто!
«Хто я тут?» — думала Оксана, ковтаючи сльози. Її робота, скромна і низькооплачувана, не варта була того, щоб за неї чіплятися. «Завтра звільнюся і поїду, — вирішила вона. — До села, у батьківський дім. Хоч доживу свої дні в тиші, без п’яних криків».
Дім зустрів її запахом старого дерева і висушених трав. Серце занило від спогадів. Після смерті матері вона була тут лише раз, на похоронах. Але дім виглядав доглянутим — мабуть, сусіди наглядали. Ключ, як і в дитинстві, лежав під дошкою ґанку. Замок заскрипів, але піддався. Оксана ввійшла, вдихнула запилений повітря і прошепотіла:
— Привіт, дому.
Дошки відповіли скрипом, ніби вітаючи господиню. Вона розчинила віконниці, впускаючи сонячне світло, і, переодягнувшись, пішла до криниці по воду. Там її зустріла сусідка Ганна.
— Оксанко, це ти? — здивовано скрикнула жінка. — Повернулася! Мій Іван за домом доглядав, не дарма, значить. Молодець, що приїхала. Приходь ввечері, повечеряємо!
Оксана вимила вікна, витерла пил, вичистила підлогу до блиску. Дім ожив, задихав теплом. Втома навалилася важким тягарем — хвороба нагадувала про себе. Але Оксана вирішила затопити піч, щоб прогнати сирість. Ввечері, у сусідів, за простим обідом вона розповідала про своє горе, а Ганна, вислухавши, похитала головою:
— Приїхала — і правильно. Тут тобі раді, Калинівка — рідна. А що помирати зібралася — кинь! Влаштуєшся на пошту, у нас листоноша потрібен. Село невеличке, обійдеш із задоволенням. І до баби Параски сходи, вона трави дасть. Усі хвороби від нервів, сама знаєш. А у нас тут спокій і благодать.
Оксана засинала з усмішкою, думаючи про доброту сусідів. Вранці її розбудила дивна енергія — бажання жити, творити, чого не було роками. Поснідавши, вона пішла влаштовуватися на пошту. Гроші зайвими не бувають, та й сидіти без діла не хотілося. Крокуючи сільськими вуличками, вона ловила погляди сусідів. Кожен зупинявся, посміхався, бажав здоров’я.
— Добридень! — відповідала Оксана, відчуваючи тепло в душі.
Літо змінилося осінню. Робота листоноші стала радістю: неспішно обійти село, заглянути в кожен двір, перекинутися словом. Повітря, чисте й п’янке, наповнювало легені. Оксана відчувала спокій, якого не знала в місті. Щоки її порожевіли, обличчя стало свіжим, як стигла груша. Трав’яні відвари від баби Параски допомагали: Оксана спала міцно, їла із задоволенням, а слабкість відступала.
Хвороба відпустила. Оксана прожила в Калинівці ще багато років, оточена теплом рідного дому та добрими людьми. Щастя, виявляється, не потребує багато чого — лише спокою в душі, затишок старих стін і відчуття, що ти потрібен. А хвороба? Вона й справді була від нервів, як і всі біди…
