Повернення додому
У старому будинку на околиці села Вербівка, загубленого серед поліських лісів, пахло пилом та надією. Олеся, тремтячи в старенькому автобусі по розбитій дорозі, відчувала, як її нудить. Пилюка забивала легені, а серце стискалося від журби. Навіщо вона взагалі на це наважилася? Жити одній у сільській хаті, да ще й у її стані — чисте божевілля. Та рішення було прийняте, і назад шляху не було.
Олеся хворіла вже третій рік. Останній візит до лікаря приніс слабку надію: лікування допомагало, але ніхто не знав, чи надовго. «З вашим діагнозом усе непередбачуване», — сухо сказав доктор. Олеся не сперечалася. Життя давно втратило смак. З чоловіком, Іваном, вони жили під одним дамом, але стали чужими. Коли хвороба накрила її, він і зовсім віддалися, наче вже шукав заміну, щоб не лишитися самому. Кохати вони перестали давно, і Олеся змирилася.
Але вчора сталося щось, що все перевернуло. Повернувшись із лікарні, виснажена, ледве пересуваючи ноги, вона застала в їхній тісній квартирі п’яний розгул. Іван, відзначаючи початок відпустки, притягнув усю свою бригаду. Гість сигаретний дим, лайка, присмак перегару пропитали кожен куток. Олеся пішла у парк, блукала годинами, але, повернувшись, знайшла лише сміття, порожні пляшки та хропучого чоловіка. Ввечері він, прийшовши до тями, потягнувся за новою порцією горілки. Олеся намагалася заговорити, але почула у відповідь лише грубість:
— Квартира моя, зрозуміла? Завод мені давав. Хочу — п’ю, хочу — гуляю. А ти тут ніхто!
«Хто я тут?» — думала Олеся, ковтаючи сльози. Робота її, скромна й низькооплачувана, не варта того, щоб за неї чіплятися. «Завтра звільнюся й поїду, — вирішила вона. — У село, у батьківську хату. Хоч доживу свої дні в тиші, без п’яних галасів».
Будинок зустрів її запахом старого дерева й сушених трав. Серце занило від спогадів. Після смерті матері вона була тут лиш раз, на похоронах. Але хата виглядала доглянутою — мабуть, сусіди підглядали. Ключ, як у дитинстві, лежав під порогом. Замок заскреготав, але піддався. Олеся увійшла, вдихнула пильне повітря й прошепотіла:
— Здрастуй, дому.
Дошки відповіли скрипом, наче вітаючи господиню. Вона розчинила віконниці, впускаючи сонячне світло, і, переодягнувшись, пішла до криниці за водою. Там її зустріла сусідка Марія.
— Олесю, це ти? — здивувалася жінка. — Повернулась! Мій Петро за будинком доглядав, не даремно, виходить. Молодець, що приїхала. Заходь увечері, повечеряємо!
Олеся вимила вікна, витерла пил, вичистила підлогу до блиску. Дім ожив, задихав теплом. Втома навалилася важким тягарем — хвороба нагадувала про себе. Але Олеся вирішила розтопити піч, щоб прогнати вогкість. Ввечері, у сусідів, за простим обідом вона розповіла про своє лихо, а Марія, вислухавши, похитала головою:
— Приїхала — і правильно. Тут тобі раді, Вербівка — рідне. А що помирати зібралася — годі! Влаштуєшся на пошту, у нас листоноша потрібен. Село невелике, обійдеш із радістю. І до баби Ганни сходи, вона трави дасть. Усі хвороби від нервів, сама знаєш. А у нас тут спокій і благодать.
Олеся засинала з усмішкою, думаючи про доброту сусідів. Вранці її збудила дивна енергія — бажання жити, творити, чого не було роками. Поснідавши, вона пішла влаштовуватися на пошту. Гроші зайвими не бувають, та й сидіти без діла не хотілося. Ідучи сільськими вуличками, вона ловила погляди сусідів. Кожен зупинявся, всміхався, бажав здоров’я.
— Доброго дня! — відповідала Олеся, відчуваючи теплоту в душі.
Літо змінилося восени. Робота листоноші стала радістю: неспішно обійти село, зазирнути в кожне подвір’я, перекинутися словом. Повітря, чисте й п’янке, наповнювало легені. Олеся відчувала спокій, якого не знала у місті. Щоки їй порожевіли, обличчя стало свіжим, як стигла груша. Трав’яні відвари від баби Ганни допомагали: Олеся спала міцно, їла з апетитом, а слабкість відступала.
Хвороба відпустила. Олеся прожила у Вербівці ще багато років, оточена теплом рідного дому й добрими людьми. Щастя, виявляється, не потребує багато — лише мир у душі, затишок старих стін і відчуття, що ти потрібен. А хвороба? Вона й справді була від нервів, як і всі біди…
