Повернення
— Оленко! Де ти? Оленко! — Марійка вбігла до хати, оглянула порожню кімнату й вискочила на ґанок, цокаючи підборами та гупаючи дверима. — Та де ж її шукати? — Від розпачу й нетерпіння Марійка тупнула ногою.
З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з пластиковим тазом у руках.
— Ну нарешті. Кричу-кричу тобі… — Марійка зістрибнула з ґанку до подруги.
— Білизну в городі вішала. А що трапилось? — Олена поставила таз на призьбу.
— Трапилось. — Марійка блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.
Вона хотіла потривожити подругу, не викладати одразу новину, але не витримала, випалила на одному диханні:
— Вітько повернувся.
— Правда? — В очах Олени недовіра змінилася радістю, розгубленістм і знову недовірою.
— Та не брешу я. Сама бачила. Мати врядь його відпустить, теж сумувала.
— Підемо, — сказала, сміючись, Олена й перша кинулася з подвір’я.
Сонце щедро заляло село теплим світлом, річка вилася в зарослих берегах, і весь світ був неймовірно гарним. Але Олена нічого навколо не помічала. Серце вибивало радісно: «Вітько! Вітько!» у очікуванні довгоочікуваної зустрічі з коханим.
— Дивись, ось він! — Марійка схопила Олену за руку.
Назустріч їм ішов Віктор у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся до них.
Радість затопила серце Олени, вона зірвалася з місця й також кинулася до нього, впала в його обійми, припала всім тремтячим тілом.
Марійка стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Віктор, але він, окрім Оленки, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, лишився в селі допомагати батькам. Господарство в них велике, жили з продажу врожаю, молока та м’яса. Через рік Віктора забрали в армію.
«Що він знайшов у цій Оленці? Я ж красунька за неї. Чому їй усе?» — думала запекло Марійка, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона втекла додому, кинулася на ліжко, втулилася в подушку й дала волю сльОлена зрозуміла, що її щастя — в простій радості бути поруч із тим, кого любиш, незалежно від усього, що сталося.
